Таємниця Чарівної отруювачки - Катерина Бібчук

– Так. Зараз ви дуже зайняті, – сказав, посміхаючись, дворецький. – Але, як я вже сказав, ця книга дуже незвичайна і оповідає не так про історичні події, як про особисте життя імператриці Феофано. Тож я все таки відважуся трохи вам її почитати. Якщо ж щось не сподобається, то ви вільні піти геть будь-якої секунди. Не я автор цього писання, тож не ображуся, якщо й останній слухач врятується втечею.

І він почав читати. Анна збиралася одразу втекти звідси, але містер Мейрон читав досить виразно, та й сама розповідь виявилася не такою вже й нудною. Тож вона зосталася…

Звернемо погляди свої до давньої історії роду нашого, що початкований був у переломний, буремний час – пору становлення того світу, в якому ми живемо зараз. Хтозна, яким би було наше сьогодення, якби певні події тоді не трапилися, а, натомість, мали б місце інші…

Світ наш тоді був обмежений. А його оточувало щось безмежно-невідоме. Чи подолали ми хоч трішечки цю невідомість, чи лише відсунули-віддалили від себе? Ми прямуємо далі, але чи далеко нам до вічності…

В ті часи, про які піде мова, центром світу залишався Константинополь. Стольний город великої імперії, головний культурний центр Європи, місце скупчення найрізноманітнішого люду: майстрів, ремісників, купців, монахів, бідноти, знаті… Просто гарне галасливе місто… Чудові храми, церкви, вулиці, сади… Бідність і злиденність витіснена або взагалі за межі міста, або на його околиці. Стовпотворіння, юрби зівак в очікуванні тріумфальних процесій, святкувань, видовищ. Безперервно прибувають торгові кораблі до його пристаней, з ранку до ночі тривають ярмарки… В самому серці міста – чудовий храм Святої Софії. Віряни їдуть з найвіддаленіших куточків імперії для того лише, щоб раз глянути на нього… Часто вулицею в оточенні охорони проїжджає знать, викликаючи розкішшю своїх шатів і величним виглядом захоплення у натовпу… Таке це місто у сяйві самозакоханості, і хто не бачив його, той втратив півжиття.

Але не святом суцільним повнилося тодішнє життя. Це був жорстокий, буремний час… Час кровопролитних воєн, безглуздих убивств, епідемій, від яких зникали цілі міста. Людей часом так засліплювала віра в Бога і в імператора, як його намісника на землі, що вони ладні були піти на будь-яку ницість, аби лише догодити царю. Імператори ж не мали ні в чому заборони, адже вони – «помазаники Божі»…

У Константинополі в той час було два імператори: Константин Багрянородний, який, як кажуть, відзначився здебільшого тим, що написав книгу про те, як управляти державою – ця книга стала у пригоді не одному поколінню майбутніх імператорів (хоча він сам, як переконливо свідчить ряд джерел, так і не набув у цьому мистецтві потрібної майстерності) і Роман І Лакапин, який дійсно намагався зміцнити державу і запобігти повному розоренню селян (але цим його позитивним задумам так і не судилося вповні здійснитися).

Імператори оточували себе розкішшю, євнухами, радниками, шпигунами. Вони часто показувалися з безпечної відстані народу, були присутні на стратах, церковних службах та різноманітних святкуваннях і, звичайно ж, час від часу примушували себе займатися державними справами. Життя звичайних людей цікавило їх не більше, а, може навіть і менше, ніж життя дрібних комашок. Так завжди буває доти, доки люди не примудряться якимсь вельми неприємним для владців способом нагадати про своє існування. Але тоді ще не настав для цього час, бо народ християнський багатотерплячий.

Власне жителі Константинополя аж ніяк не вели таке злиденне життя, як селяни, котрі на той час вже майже повністю позбулися землі й опинилися в залежності від знаті. Перебування в Константинополі імператорського двору потребувало розвитку найрізноманітніших ремесел: імператори та їхній почет постійно щось будували і перебудовували, та й утримання самих імператорів вимагало безлічі прислужників і челядників. Працьовита, здорова тілом людина не бідувала б у ті часи в Константинополі. Навіть жебраки примудрялися заробити великі статки завдяки показній щедрості знаті та зовсім не збиралися змінювати свій «незавидний» фах.

Візантія мала досить сильну армію, Константинополь був оточений міцним муром – людям дійсно не було чого стерегтися зовнішніх ворогів. На той час Візантія хоча і втратила внаслідок частих воєн значний клапоть своєї території, але продовжувала інтенсивно розвиватися, не маючи поки що в цілому світі гідного себе супротивника.

Всім відома проста залежність: чим краще живе народ, тим більше грошей він може і готовий витратити на розваги. В трущобах Константинополя рясно розрослися першообрази того, що в наш час одержало назву «трактир» і суміщає в собі місце, де можна чимось підживитися, і прийнятну оселю на певний час.

Найвищим попитом серед більш-менш пристойних закладів цього типу користувався трактир якогось Георгія. Власне, сам трактир був звичайнісіньким. Незвичайною була лише донька того самого Георгія, яка зазвичай допомагала батькові у кухні. Вона була напрочуд гарна – це визнавали всі: чорне хвилясте волосся, біла, ніби мармурова шкіра, коралові вуста, чорні брови і чорні ж бездонні оці. В тих очах часом проглядало щось таке, визначення чому не міг дати жоден з чоловіків, які бували у трактирі, але, безперечно, це щось знову і знову примушувало їх вертатися туди у безоглядній надії перехопити ще бодай один погляд дивно-чорних очей… Звалася ця мила окаста особа Анастасо, і було їй щось біля п’ятнадцяти літ від народження – вже майже доросла дівчина.

Майже всі ті, хто будь-коли бачив її, вважали Анастасо найчарівнішою з усього жіноцтва бідняцького Константинополя. Постійні відвідувачі трактиру – всі без виключення – рано чи пізно закохувалися в неї – точніше в її надзвичайну зовнішність, в її чарівливість, в її життєрадісність. Власне, вони бачили в ній лише те, що хотіли знайти, або, вірніше, тільки те, що вона люб’язно дозволяла їм розгледіти. Нікому з них і на думку не спало б, що все те – лише показна гра, крихка зовнішня оболонка, здатна щомиті дати тріщину, виказавши внутрішню суть. Загалом, це їх особливо й не цікавило.

Матір Анастасо прийшла зі своїм племенем із віддаленого куточку Азії. Це було вільне, мандрівне плем’я, яке не знало володаря на землі. Важко сказати, з чого вони існували. Мабуть, з крадіжок, дрібного шахрайства і ворожіння. Тому й не затримувалися ніколи надовго в одній місцині. А ще тому, що просто не уявляли свого життя без мандрів…

Мати Анастасо була однією з найкрасивіших, найхоробріших і найволелюбніших дівчат того племені. Вона покохала Георгія, лише раз зустрівши – інакше просто бути не могло. Заради нього вона залишила рідне плем’я і