Таємниця Чарівної отруювачки - Катерина Бібчук
– Видно, не перевелися ще прекрасні принци. Думаю, він – це саме те, на що цілком може розраховувати дочка вуличного художника.
* * *Було вже надвечір, коли Анна зійшла до вітальні. Останні кілька годин вона провела перед дзеркалом і тепер, насилу відірвавшись від нього, була абсолютно впевнена, що виглядає просто чудово у своїй чорній вечірній сукні зі спокусливим декольте на спині, з гарною зачіскою і бездоганним макіяжем.
Тепер їй хотілося швидше знайти Грегорі Брейвермена і по-справжньому познайомитися з цим, як виявилося, козирним женихом. Та зараз, на жаль, у вітальні нікого не було. Нікого, крім дворецького. Цей нахаба сидів там на канапі й курив дорогу сигару, яку, без сумніву, поцупив у хазяїна. При появі Анни він і не подумав встати їй назустріч, а, навпаки, продовжував огидно її роздивлятися – так, ніби весь замок, а разом з ним і сама Анна на додачу, були його одноосібною власністю.
Анна, вмить оцінивши становище, хотіла якнайшвидше залишити вітальню, але було вже запізно: дворецький підвівся, попрямував до неї і зупинився якраз біля дверей у хол, тим самим відрізавши милій дизайнерці шлях до втечі. Його мовчанка тривала недовго:
– Якщо мене не підводить мій зір, на який я ніколи не скаржився, то ви, мабуть, міс Брінкмен, наша чарівна реставратор, – в кожному його слові Анні вчувалося глузування.
– Зізнаюся, – продовжував Кларенс Мейрон, – Одразу я вас не впізнав. Ваше сьогоднішнє вбрання таки трохи відрізняється від того лахміття, що, певно, є вашим улюбленим щоденним одягом попри його вельми похилий вік. Тож дозвольте офіційно вам відрекомендуватися. Я – Кларенс Мейрон, дворецький в найкращому значенні цього слова. І я завжди до ваших послуг.
Враження, яке склалося в Анни стосовно цього чоловіка під час першої їхньої зустрічі, тільки зміцніло від цієї його промови, і вона вирішила якнайшвидше позбутися такого товариства. Але містер Мейрон, не давши Анні ні слова вимовити, повів мову далі:
– Це буде, звичайно, жахливо безтактно з мого боку, але, сподіваюся, ви зглянетесь на мене й дасте мені відповідь на одне питання, так як вашого покірного слугу жорстоко мучить цікавість… Зараз ви зрозумієте, в чому корінь моїх страждань. Ви приїхали сюди в такому непримітному (м’яко кажучи) образі, абсолютно без будь-якого бажання подобатися: тільки робота й нічого більше. Подальше ваше перебування тут теж не відзначилося чимось цікавим: ви весь час ховались в темних комірках цього будинку і креслили ваші схеми. І ось сьогодні ви з’являєтесь тут і виглядаєте ну просто як природжена леді від голови до п’ят! Хоча я дуже добре розумію, що це лише маскування, я можу лише здогадуватися про його мету…
Тут Анна перебила його, виказавши своє цілком зрозуміле обурення:
– Та як ви смієте! Яке ви маєте право давати мені оцінку та й ще стверджувати, що я не леді?! Хто ви такий, врешті-решт!
Дворецький уважно спостерігав за Анною і весело посміхався. Потім сказав:
– Якщо ви прагнули здатися леді, то, треба віддати вам належне, це вам вдалося. І до того ж чудово вдалося! Але, якщо б ви раптом дійсно схотіли леді, Леді з великої літери, то (повірте моєму великому досвіду) подібне ні в якому разі вам не загрожує.
– То ви таки дійсно стверджуєте, що я – не справжня леді?!
– Саме так. Ви й самі це чудово знаєте. Але годі вже. Вся ця старомодна маячня – бути леді чи не бути нею = не має в наш буремний час ані найменшого значення. Я й дозволив собі потурбувати вас сьогодні зовсім не через це спірне питання…
Я знаю, ви зараз надзвичайно сердиті на мене, бо вам не подобається, коли хтось каже про вас правду – я не засуджую вас, найчастіше чути правду нікому не подобається, – та й взагалі я сам вам не подобаюсь, але, незважаючи на це… Я знаю, вас цікавлять ті люди, котрі колись жили в цьому домі або пов’язані з ним. Так ось, я можу дещо розповісти вам про них. Якщо ви зайдете до мене сьогодні після того, як скінчите грати роль леді, то почуєте історію про одну не менш чарівну жінку, яка колись була імператрицею Візантії. До того ж, це буде не просто оповідання, а цілісінька правда. І я розповім все саме так, як було насправді, можете бути певні. Я навіть дам вам книгу про неї, написану її нащадками десь у дванадцятому столітті. Тут десь є й портрет цієї жінки. Думаю, ви його скоро побачите…
Хоча, звісно ж, ви не прийдете, так як вас лякає товариство чоловіка, який знає вашу жахливу таємницю (що ви – не леді, я маю на увазі, а не те, що минулого літа ви закопали мертве тіло сусідки у власному садочку абощо), а тому я легко зможу вгадати й усі ваші думки.
До самого кінця його промови Анна була впевнена, що й не подумає заходити до нього, зараз же суворо йому відмовить і піде собі геть. Але коли він скінчив… Адже, якщо вона тепер не прийде, цей нахаба ще більше впевниться у своїй правоті щодо низького ступеня її шляхетності й розповідатиме про це на кожному кроці! А ось дурні плітки були зараз Анні ну зовсім ні до чого: вони могли зіпсувати весь її хитромудрий план. Тож, зробивши над собою ледь помітне зусилля, вона відповіла:
– Чому ж, я зайду до вас на кілька хвилин. Але тільки для того, щоб довести хибність вашого припущення.
– Не сумніваюся, – посміхаючись, відповів Кларенс Мейрон.
Анна нарешті залишила вітальню і пішла шукати сина господаря, все ще закипаючи при самій думці про те, що посмів наговорити їй цей негідник-дворецький. Звичайно ж, вона б із задоволенням більше ніколи його не бачила! «Та яке він має право так нахабно себе поводити зі мною! Той, хто сам ніщо, пусте місце, нуль!.. Непогано було б переконати якось містера Брейвермена звільнити його… Так, це було б саме те, що треба… Тільки хай спочатку Грегорі закохається в мене, а тоді вже все буде, як я скажу!»
* * *Незабаром Анна таки знайшла Грегорі Брейвермена. Він розбирав книжки, що геть заполонили
