Чаротворці - Террі Пратчетт

Ринсвінд періщив його віником, поки звук пиляння не припинився, тоді наповнив кишені різноманітним дріб'язком із ящика для бананів, який він використовував як туалетний столик, і попрямував до дверей. Він не міг не зауважити, що його матрац зник, однак це не мало значення, бо чарівник був щиро переконаний, що ніколи більше не спатиме на матраці.

Багаж приземлився на підлогу з гучним ударом. За кілька секунд він надзвичайно обережно звівся на тисячі малесеньких рожевих ніжок. Трохи похитавшись туди-сюди та розім'явши кожну ногу, Багаж відкинув кришку й позіхнув.

— Ти йдеш, чи ні?

Кришка з тріском зачинилася, і Багаж, петляючи ногами, здійснив складний маневр, поки не повернувся передом до дверей, і рушив за своїм господарем.

У бібліотеці досі відчувалося напруження й часом чулося випадкове дзеленчання[4] ланцюгів чи приглушене потріскування сторінок. Ринсвінд простягнув руку під стіл і схопив бібліотекаря, що досі сидів зіщулений під ковдрою.

— Ходімо, кажу!

— У-ук.

— Я пригощу тебе випивкою, — промовив Ринсвінд із відчаєм.

Бібліотекар розігнувся, наче чотириногий павук.

— У-ук?

Ринсвінд практично виволік примата з його гніздечка й проштовхнув у двері. Він попрямував не до головних воріт, а в інший бік, до непримітної ділянки стіни, якій бракувало кількох камінців. Цим ходом студенти користувалися вже понад дві тисячі років, щоб непомітно вибратися з Академії після відбою. Раптом він зупинився, і так несподівано, що бібліотекар врізався в нього, а Багаж налетів на них обох.

— У-ук!

— Ой леле, — сказав він. — Поглянь!

— У-ук?

Блискуча темна хвиля сочилася з решітки поблизу кухонь. Сяйво ранніх зірок відблискувало на мільйонах маленьких чорних спинок.

Та не вигляд тарганів так засмутив чарівника. Суть у тім, що вони крокували лапка в лапку, сотні в ряд. Звісно, як і всі неофіційні мешканці Академії, таргани мали деякі незвичайні риси, однак у тому, як мільярди крихітних ніжок тупотіли по камінню водночас, було щось особливо неприємне.

Ринсвінд обережно переступив через колону, що крокувала йому під ногами. Бібліотекар її перестрибнув.

Багаж, звісно, також рушив за ними з хрускотом, немов хтось станцював чечітку на пакетику чипсів.

Ринсвінду довелося покинути Академію з усіма іншими комашками та наляканими гризунами крізь ворота, адже інакше Багаж лише пробив би дірку в стіні. Він вирішив, що якщо пара кухлів пива, випитих у тиші й спокої, не дадуть йому можливість побачити все в іншому світлі, то ще декілька, можливо, дадуть. Без сумніву, спробувати слід.

Саме тому Ринсвінда не було у Великій залі під час обіду. Пізніше виявилося, що це був найважливіший обід, який він пропустив у своєму житті. За стіною Невидної академії пролунав тихий брязкіт, і за зубці, що її прикрашали, зачепився гак. За мить струнка постать у чорній одежі легко зістрибнула на подвір'я й безшумно ковзнула в напрямку Великої зали, де невдовзі сховалася в тіні.

Її однаково ніхто б не помітив. З протилежного боку академмістечка чаротворець наближався до воріт Академії. Там, де його ноги торкалися бруківки, потріскували блакитні іскри й випаровувалася вечірня роса.

Було дуже спекотно. Величезний камін з поправного боку Великої зали майже розпікся до червоного. Чарівники — справжні змерзлюхи, тому жар від ревучих колод плавив свічки на відстані двадцяти футів і змушував здиматися лак на довгих столах. Повітря над бенкетувальниками було сизе від диму, який набував дивакуватих форм від зіткнення з випадковими потоками магії. На центральному столі лежало засмажене ціле порося з виразом крайнього роздратування на морді (його зарізали, не дочекавшись, поки воно доїсть своє яблуко). У калюжці жиру повільно розчинялася модель Невидної академії, зроблена з масла.

Пиво тут лилося рікою. Червонолиці чарівники щасливо співали старовинні застільні пісні, під час виконання яких слід було ляскати себе по колінах і вигукувати: «Хо!». Єдине можливе виправдання цього — обітниця безшлюбності, яку дають чарівники, отож їм доводиться розважатися іншими можливими способами.

Ще однією причиною загального святкового настрою було те, що ніхто не намагався когось прикінчити. Це доволі незвичайний стан справ у магічних колах.

Вищі рівні чаклунства — небезпечне місце. Кожен чарівник намагається змістити тих, хто над ним, одночасно наступаючи на пальці інших, які прагнуть на його рівень; сказати, що маги від природи схильні до здорової змагальності — практично те саме, що стверджувати, що піраньї від природи трішечки голодні. Однак з того часу, як великі Магічні війни зробили цілі області Диску непридатними для життя[5], чарівникам заборонили вирішувати непорозуміння магічними засобами, бо це спричиняло багато негараздів усьому населенню. До того ж переважно було дуже складно визначити, яка з калюжок димучого жиру була переможцем. Отож тепер вони традиційно звертаються до ножів, вишуканої отрути, скорпіонів у взутті й кумедних пасток, що складаються з гострого, як бритва, маятника.

Однак убивати своїх побратимів-чарівників у День Дрібних Божеств вважалося проявом украй поганих манер, тому всі дозволили собі трохи відпочити й розперезатися, не боячись, що згодом їх задушать їхніми ж поясами.

Крісло архіректора пустувало. Святогус обідав у своєму кабінеті на самоті, як і належить людині, обраній богами після серйозної дискусії із розсудливими старшими чарівниками. Попри свої вісімдесят літ, він трохи нервувався і ледь торкнувся другого курчати.

За кілька хвилин йому доведеться виголосити промову. У свої молоді дні Святогус шукав могутності в дивних місцях: змагався з демонами в палаючих октограмах, вдивлявся у виміри, про які звичайні люди і гадки не мали мати, і навіть виступав перед комітетом Невидної академії з видачі грантів. Але вісім кіл небуття — це ніщо, як порівняти з сотнями облич, що в очікуванні витріщаються на тебе крізь сигаретний дим.

Незабаром за ним прийдуть герольди. Він зітхнув, відсунув неторкнутий пудинг, перетнув кімнату, зупинився навпроти величезного дзеркала й намацав свої нотатки в кишені мантії.

Згодом йому вдалося більш-менш впорядкувати їх, і він відкашлявся:

— Мої побратими в мистецтві, — почав Святогус. — Я не можу висловити, наскільки... гм, наскільки... чудові традиції цієї старовинної академії... озираючись на портрети колишніх архіректорів... — він зупинився, ще раз посортував нотатки й уже більш рішуче продовжив. — Стоячи тут сьогодні, я пригадую історію про триногого торговця і, гм, купецьких дочок. Здається, цей торговець...

Хтось постукав у двері.

— Заходьте, — гаркнув Святогус, мимохідь вдивляючись у записи.

— Цей купець, — пробурмотів він, — цей купець, ну,