Заміж? Не піду! - Енжі Собран

У величезному порожньому залі нас чекав Дунодон і магістр Іроам.

- Як ви все вже знаєте, сьогодні для вас день Вибору, - без будь-яких передмов почав віщати магістр, проходжуючи вздовж збудованого ряду принців. - Вибір, який ви сьогодні зробите, визначить вашу долю. З кожного випробування ви винесете річ та урок. Зробить це вас сильніше і розумніше або навпаки послабить, залежить тільки від вас. Не поспішайте хапати першу-ліпшу річ, не женіться за їх кількістю – все одно при переході на наступний рівень зайві речі зникнуть. Будьте уважні до уроків - від них залежить проходження. І пам'ятайте, час у випробуванні та реальності тече нерівномірно. Ви можете померти там від старості, не впоравшись із завданнями, в той час як тут пройде всього пара годин. Вам зрозуміло?

Магістр окинув нас жорстким виразним поглядом, зчитуючи реакції на сказане.

- Що буде з тими, хто не впорається? - поставив запитання принц, що стояв поруч зі мною, чухаючи гордовитий ніс - невисокий, кучерявий, як кульбаба, крихкий блондин, якому тільки очок не вистачало для образу інтелектуала-заучки.

- Дозволяю перевірити це на собі, - знизав плечима магістр. - Ще питання?

«У матросів немає питань», - промайнуло в голові скептичне, а судячи з озвученої інструкції та почутої відповіді задавати їх собі дорожче.

- Що ж я радий, що ви всі такі тямущі, - злорадно посміхнувся магістр і спішно покинув зал.

Рудий зник із залу також стрімко, лише на порозі обернувся:

- Будьте уважні та обережні, - попередив він і зник, зачиняючи двері.

Щось клацнуло. Брязнуло. Пролунав страшний дряпаючий скрип. Стало стрімко темніти – це опускалися металеві віконниці, закриваючи вікна та  погрожуючи зал в темряву. Хтось із принців кинувся до дверей, але її вже не було - лише чиста біла стіна і темна порожня кімната.

Я відчула, як мою руку стиснули в лещата, тонкі тремтячі пальці Фоксі. Зціпила її у відповідь.

Знову щось заскреготало. Хтось із принців запалив магічний вогник і зал наповнився теплим неяскравим світлом.

Тільки це вже не був не зал – бібліотека, зі стелажами повними книг, сувоїв і фоліантів,  ховаюча свої найцінніші скарби десь у висоті.

- І що потрібно робити? - поцікавилася у мене Фоксі, запалюючи блакитний світлячок.

Знизала плечима, згадуючи сказане магістром:

- Ми повинні знайти річ і винести урок.

Деякі сувої яскраво мерехтіли, немов норовили привернути нашу увагу, але мене вперто тягнуло зазирнути вище. Розглянувши на віддалі приставлені до одного з стелажів сходи, я потягнула за собою Фоксі.

Однак, коли спробувала ступити на сходинку, нога пройшла немов крізь порожнечу.

- Ілюзія, - голосно видихнув хтось поруч, і я впізнала хлопця - божа кульбабка.

- Дякую, кеп, - машинально огризнулася я, незадоволена тим, що сходи виявилася не справжніми, а мене тягло наверх.

- Джан, - представився хлопець, чухаючи пальцем ніс.

- Іззі, - буркнула у відповідь і посміхнулася, сподіваючись посмішкою пом'якшити різкість своїх слів.

- Фоксі, - назвалася принцеса. - Як думаєш, що ми повинні зробити?

- Не знаю.  Пропоную поспостерігати за іншими.

Я обернулася на виникле сум'яття. Принци розділилися купками і спільно шукали вихід. Угруповання були зрозумілі і цілком очевидні - часто королівські сім'ї, бажаючи приховати і зберегти спадкоємців, з самого народження оточували їх наперсниками - дітьми вищих родів, що росли і виховувалися на рівних, носили те ж прізвище і в майбутньому ставали вірними соратниками короля. Так було і з Треєм, Зейном і Андом. Одинаками ж виступали в основному діти не прямої лінії спадкування. Таких, крім нашої трійці, було ще двоє. Один з них вже щосили вчитувався в сувої, другий обмацував і простукував стіни.

Переходячи від одного стелажа до іншого, проводила руками по полицях, вертіла в руках сувої, книги, вчитуючись в нескінченний калейдоскоп букв. Від надлишку інформації рябіло в очах, але погляд ні за що не чіплявся. Жодну книгу або сувій, не хотілося затримати в руках трохи довше, жодна прочитана фраза не пробудила сплячу цікавість, і в той же час нестерпно тягнуло забратися вгору і подивитися ті книги, корінці яких ховалися на висоті. Пошарпані палітурки з затертими нерозбірливими написами вабили і манили, так як манить захований до пори до часу торт.

Усміхнулася порівнянні, що сплило на думку, згадавши, чим закінчилася моя зустріч з тортом. Мені тоді шість років виповнилося і все як завжди ‑ святковий торт, гості, конкурси, ігри. Тільки хтось ніяк не міг дотерпіти до того моменту, коли вже можна буде спробувати повітряні кульки, що цей самий торт прикрашали. І, очікувано, я полізла за ним, захованим на самий верх кухонної шафки. Лише в останній момент тато вберіг мене від падіння, підхопивши на руки. А ось торт цієї долі не минув, але зіткнувся не з очікуваним підлогою, а з татовою головою.

- Смачно, - злизуючи з пальців крем, знятий з татової голови, заявила я під спалах фотоапарата дядька Миті, що прибіг на шум. Так, і залишився мій шостий день народження в пам'яті цим самим знімком.

Несподівано, щось клацнуло, вириваючи мене з цих щасливих спогадів, але повних гіркоти неминучого. Стіна, перед якою водив руками хлопець, крутонулась, а коли повернулася на місце, біля неї нікого вже не було. Місце тут же обступили інші принци.