Воно - Стівен Кінг

Отак я це перебираю й перебираю собі в голові, перебираю їх, намагаючись подумки змалювати їх, якими вони були і якими можуть бути зараз, намагаючись вирішити, хто з них найбільш вразливий. «Базікало» Річі Тозіер, думаю я подеколи – саме його Кріс, Хаґґінс і Баверз, здається, наздоганяли найчастіше, попри той факт, що Бен був таким товстуном. Із них Баверза Річі боявся найдужче – ми всі його найдужче боялися, – хоча інші також зазвичай тримали його в страху Божому. Якщо я зателефоную до нього в Каліфорнію, чи не сприйме він це як жахливе Повернення Великих Гнобителів, двоє з могил і один з дурдому «Джуніпер Гілл», де він біснується й досі. Подеколи я думаю, що найслабшим був Едді, Едді з його деспотичною, наче танк, матір’ю і тією жахливою астмою. Беверлі? Вона завжди намагалася так круто балакати, але була переляканою так само, як і решта нас. Заїкуватий Білл, що стикнувся з таким жахом, який не відпускає його навіть після того, як він накриває чохлом свою друкарську машинку? Стен Юріс?

Над їх життями висить ножовище гільйотини, гостре, як бритва, але що більше я думаю про це, то дужче мені здається, що вони не знають про це зависле ножовище. А я той, хто тримає руку на важелі. Я можу його зрушити, просто розкривши свою телефонну книжку і подзвонивши їм, кожному по черзі.

Можливо, мені не доведеться цього робити. Я тримаюся за зникому надію, що я помилково сприйняв кроляче скиглення мого власного несміливого розуму за глибший, правдивіший голос Черепахи. Що такого я, врешті-решт, маю? Меллон у липні. Дитина, знайдена мертвою на Нейболт-стрит минулого жовтня, ще одна, знайдена на початку грудня в Меморіальному парку, якраз перед першим снігопадом. Можливо, то справа якогось волоцюги, як це пишуть газети. Або якогось божевільного, котрий після того поїхав з Деррі або покінчив життя самогубством через муки сумління й огиду до себе, як то говориться в деяких книжках, міг з собою зробити справжній Джек Різник.

Можливо.

Але дівчинку Альбрехтів знайшли прямо навпроти того проклятого будинку на Нейболт-стрит… і вбито її було у той самий день, що й Джорджа Денбро за двадцять сім років до цього. А потім син Джонсонів, знайдений у Меморіальному парку з відсутньою нижче коліна ногою. Звісно, Меморіальний парк – це домівка Деррійської водонапірної Вежі, і хлопчика було знайдено майже біля її підніжжя. Вежа стоїть на відстані крику від Пустовища; Вежа – це також місце, де Стен Юріс бачив тих хлопчиків.

Тих мертвих хлопчиків.

Одначе, усе це може бути не чим іншим, як просто димом і міражами. Може так бути. Або випадковими збігами. Чи, можливо, чимось між тим та іншим – свого роду злісним відлунням. Може так бути? Я відчуваю, що може. Тут, у Деррі, будь-що може бути.

Я думаю, те, що було тут раніше, лишається тут і досі – те єство, що й у 1957 і 1958 роках; те саме єство, яке було тут у 1929 і в 1930, коли мейнський «Легіон Білої Гідності» спалив «Чорну мітку»; те саме єство, яке було тут у 1904 і 1905 та на початку 1906 – принаймні поки не вибухнула ливарня Кіченера; те саме єство, яке було тут у 1876 і 1877, єство, що проявляє себе кожні двадцять сім років чи близько того. Подеколи це приходить трохи раніше, подеколи трохи пізніше… але завжди приходить. Що далі повертаєшся назад, то важче й важче знаходити свідчення його появи, бо документів усе менше, а дірок у хронологічній історії цієї місцевості усе більше. Проте знаючи, де дивитися і коли дивитися, скорочуєш собі шлях до вирішення цієї проблеми. Воно завжди повертається, розумієте?

Воно.

А отже, так: гадаю, я таки мушу зателефонувати. Гадаю, саме нам передвизначено це зробити. Чомусь, з якоїсь причини нас було обрано, аби припинити це назавжди. Сліпа доля? Сліпа удача? Чи це знову той чортів Черепаха? Чи, може, він також і керує, окрім того, що балакає? Я не знаю. І сумніваюся, щоб це мало якесь значення. Багато літ минуло відтоді, як Білл сказав: «Черепаха не може нам допомогти», і якщо це було істинним тоді, істинним це мусить бути й тепер.

Я думаю про нас, як ми тоді стояли у воді, як, зчепивши руки, промовляли ту обіцянку повернутися, якщо таке колись почнеться знову – стояли колом, майже як друїди, а наші руки кровоточили, даючи власні обіцянки, долоня долоні. Либонь, це ритуал такий же древній, як саме людство, невинний надріз для підсочування дерева всесилля – того, що росте на межі між територією всього, що ми знаємо, і тією, про яку ми всяке підозрюємо.

Тому що подібності…

Але я оце сам роблю з себе Білла Денбро, спотикаюсь на тому самому знову і знову, торочу дрібку фактів і купу неприємних (і доволі імлистих) припущень, дедалі дужче й дужче зациклюючись на кожному пункті. Недобре. Марно. Небезпечно навіть. Але ж це так важко – чекати подій.

Ці нотатки задумані як спроба вийти за межі моєї одержимості через розширення фокусу уваги: врешті-решт, ця оповідь містить дещо більше, ніж історії шістьох хлопчиків і однієї дівчинки – кожен з них не прийнятий середовищем однолітків, кожен з них нещасний, – яким довелось випадково втрапити у кошмар одного спекотного літа, коли президентом все ще залишався Айзенгавер201. Якщо ваша ласка, це спроба відвести камеру трохи назад – аби побачити все місто, місцину, де близько тридцяти п’яти тисяч мешканців працюють, їдять і сплять, злягаються і скупляються, їздять машинами й гуляють пішки, ходять до школи й сідають у в’язницю, а інколи зникають у пітьмі.

Аби дізнатися, якою є певна місцина, я дійсно так вважаю, ти мусиш дізнатися, якою вона була. І якщо б мені загадали назвати день, коли насправді все це розпочалося для мене знову, ним був би той день ранньої весни 1980 року, коли я пішов відвідати Альберта Карсона, котрий минулого літа помер – у дев’яностооднорічному віці, сповнений роками не менше, ніж чеснотами. Він працював тут головним бібліотекарем з 1914 до 1960, неймовірний діапазон (але він був неймовірною людиною), тож я вважав: якщо хтось і може знати, з чиєї історії цієї місцини розпочати найкраще, це буде саме Альберт Карсон. Я поставив йому своє запитання, коли ми сіли на ґанку, і він дав мені на нього відповідь, прокрякав по-воронячому – тоді він уже боровся з раком горла, який його зрештою і вбив.

– Жодна з них і лайна не варта. Про що тобі й самому збіса добре відомо.

– Звідки ж тоді мені розпочинати?

– Розпочинати що, заради бога?

– Дослідження історії цієї місцини. Міста Деррі з його околицями.

– Ну. Гаразд. Почни з Фріка й Мішо. Вони нібито найкращі.

– А після того, як я прочитаю їх…

– Прочитаєш їх? Господи Ісусе, ні! Викинеш їх до кошика на сміття! Це твій перший крок. Потім читай Бадінгера. Бренсон Бадінгер був дуже недбалим дослідником і страждав на хронічний стояк, якщо бодай половина з того, що я чув ще дитиною, правда, але