Воно - Стівен Кінг
Як там звали ту самозвану хіромантку? Одра тепер уже не могла пригадати, тільки те, що та була однією з двох асистенток гримера. Одра пригадала, як посеред вечірки та дівчина здерла з себе блузку (під якою виявився вельми прозорий ліфчик) і зав’язала її в себе на голові на кшталт циганської хустки. Добряче накурвшись трави й напившись вина, вона ворожила по долонях всю решту вечора… у будь-якому разі, поки не відключилася.
Зараз Одра вже не могла згадати, доброю чи поганою була ворожба тієї дівчини, дотепною чи дурною: вона й сама того вечора була доволі сильно під кайфом. Але Одра точно пам’ятала, як у якийсь момент та дівчина вхопила їхні з Біллом руки й оголосила, що вони ідеально пасують одне одному. Ви наче двійнята, сказала вона. Одра пригадала, як вона не без ревнощів дивилася на те, як та дівчина водить своїм елегантно лакованим нігтем уздовж ліній його долоні – яким ідіотичним це їй видавалося в химерному середовищі голлівудської субкультури Лос-Анджелеса, де для чоловіка поплескати жінку по задку така ж рутинна справа, як у Нью-Йорку цьомкнути в щічку! Проте було щось інтимно-млосне в тих узорах.
Тоді на долонях Білла не було жодних білих шрамів.
Вона спостерігала за тим фарсом очима закоханої жінки й зараз була впевнена у своїй пам’яті. Впевнена у факті.
І сказала тепер про це Біллу.
Він кивнув:
– Ти права. Тоді їх не було. І, хоча я не можу гарантовано заприсягтися, гадаю, їх не було ще минулого вечора у «Плузі й бороні». Ми там знову з Ралфом з’ясовували армрестлінгом, хто платить за пиво, і, думаю, я б помітив.
Він посміхнувся. Усмішка та була сухою, позбавленою гумору, зляканою.
– Я думаю, вони повернулись, коли зателефонував Майк Хенлон. Ось що я думаю.
– Білле, це неможливо, – вона потягнулася по свої сигарети.
Білл роздивлявся свої руки.
– Це робив Стен, – промовив він. – Надрізав нам долоні скалкою пляшки з-під кока-коли. Тепер я пригадую це так чітко. – Він скинув очима на Одру, і очі ті з-поза окулярів дивилися болісно, спантеличено. – Я пам’ятаю, як той уламок скла зблискував на сонці. Він був від нової, прозорої пляшки. До того кока-кола була в зелених пляшках, ти це пам’ятаєш?
Вона помотала головою, але він цього не помітив. Він так само вивчав власні долоні.
– Я згадав, що своїми руками Стен зайнявся наостанок, прикидаючись, ніби збирається замість трішки різнути собі долоні порізати зап’ястки. Мабуть, то був лише дурний жарт, але я ледь не кинувся до нього… щоб зупинити. Бо якусь секунду чи дві він виглядав цілком серйозним.
– Не треба, Білле, – озвалася Одра тихо. Цього разу їй довелося втримувати запальничку, обхопивши лівою рукою собі зап’ясток, як то роблять поліцейські, коли стріляють з пістолета звіддалік. – Шрами не можуть повертатись назад. Вони або є, або їх нема.
– Ти бачила їх раніше, еге ж? Це те, що ти хочеш мені сказати?
– Вони дуже бліді, – сказала Одра різкіше, ніж їй цього хотілося.
– Тоді у всіх нас текла кров, – продовжував Білл. – Ми стояли у воді неподалік від того місця, де Едді Каспбрак, Бен Генском і я побудували ту греблю …
– Ти ж це не про того архітектора, авжеж?
– А що, є якийсь, якого так звуть?
– Господи, Білле, він збудував новий телекомунікаційний центр «Бі-бі-сі»! Вони тут досі сперечаються, втілена мрія це чи просто викидень!
– Ну, я не знаю, той самий це парубок чи ні. Навряд чи, але, я гадаю, все може бути. Той Бен, якого знав я, чудово вмів будувати всякі речі. Ми всі стояли там, і в правій руці я тримав ліву руку Бев Марш, а в лівій – праву Річі Тозіера. Ми стояли там у воді, наче баптисти Півдня після зборів у наметі, і, пам’ятаю, я побачив на обрії Деррійську водонапірну Вежу. Вона була такою білою, якими, як можна собі уявити, мусять бути шати архангелів, і ми пообіцяли, ми присяглися, що, якщо воно не минулося зовсім, якщо воно коли-небудь почне відбуватися знову… ми повернемося назад. І візьмемося за нього знову. І припинимо його. Назавжди.
– Припините що? – скрикнула вона, раптом розлючена на нього. – Що припините? Про що таке ти тут к херам розводишся?
– Мені не хотілося б, аби ти п-п-питалася… – почав Білл і враз зупинився. Вона побачила, як вираз спантеличеного ляку поширився його обличчям, наче якась пляма. – Дай мені сигарету.
Вона подала йому пачку. Він закурив. Вона ніколи раніше не бачила, щоб він курив сигарети.
– Колись я був ще й заїкуватим.
– Ти заїкався?
– Так. У ті давні часи. Ти казала, що я єдиний чоловік у Лос-Анджелесі з усіх, кого ти там знала, хто наважувався говорити повільно. Правда в тім, що я не наважувався говорити швидко. То була не рефлексія. Не розважливість. Не мудрість. Усі заїки, хто виправився, говорять дуже повільно. Це один з тих трюків, яких навчаєшся – як ото перед тим, як відрекомендуватися комусь, думати про власне друге ім’я, тому що заїки мають більше проблем з іменниками, ніж з будь-якими іншими словами, і з усіх слів у всьому світі найбільшу проблему для них становить власне ім’я.
– Заїкався, – вона мляво посміхнулася, так, немов він щойно був розповів якийсь анекдот, а вона не второпала суті.
– Поки не загинув Джорджі, я заїкався ще помірно, – сказав Білл, він уже почав чути, як слова подвоюються в його голові, немов на безкінечно малі відтинки віддаляючись у часі: з рота все лилося гладенько, у його звичайній повільно-ритмічній манері, але в голові він чув, як певні слова – Джорджі чи помірно — йдуть внапустку, перетворюючись на Дж-Дж-Джорджі та п-п-помірно. – Я маю на увазі, що інколи в мене траплялися насправді важкі моменти – зазвичай, коли мене викликали на уроці, а особливо коли я добре знав відповідь і хотів її виголосити, – але здебільшого я міг впоратися. Після того як загинув Джорджі, стало набагато гірше. Потім, коли мені вже було років десь чотирнадцять-п’ятнадцять, справи в мене знову почали покращуватися. У Портленді я почав ходити до середньої школи Шевруса197, і там була така місіс Томас, просто чудовий логопед. Вона навчила мене кількох добрих трюків, як-от думати про власне друге ім’я перед тим як промовити вголос: «Привіт, мене звуть Білл Денбро». Я там якраз почав вивчати французьку, і вона порадила мені переходити на французьку, якщо я занадто сильно спотикався на якомусь слові. Отже, якщо стоїш і почуваєшся найграндіознішим у світі довбнем, повторюючи знов і знов, наче тріснута грамплатівка, «ц-ц-ця к-к-кни…», тоді переходиш на французьку і з язика в тебе легко спливає «ce livre». Кожного разу спрацьовувало. А щойно ти промовив це французькою, міг повернутися до англійської й абсолютно без усяких проблем сказати «ця книга». А якщо спіткнувся на якомусь
