Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Гайнс глянув на нього.

— Ти й справді вважаєш, що він не вбивав її.

— Якщо не він, — мовив Барклі, — то той, хто вчинив це, досі гуляє на волі.

Повішення відбулося наступного ранку о дев’ятій. День був вітряним і жахливо холодним, але більшість містян прийшли подивитися. Пастор Рей Роулс стояв на ешафоті поруч із Джоном Гаузом. Обидва тремтіли, попри пальта та шарфи. Сторінки пасторової Біблії тріпотіли на вітрі. До пояса Гауза було причеплено мішок із домотканої тканини, пофарбований у чорне, і він також тріпотів.

Барклі вів Трусдейла із закутими за спиною руками до шибениці. Засуджений непогано тримався, доки не ступив на сходи — там він почав пручатися й плакати.

— Не робіть цього, — благав він. — Будь ласка, не робіть цього зі мною. Будь ласка, не завдавайте мені болю. Будь ласка, не вбивайте мене.

Як на коротуна, він був сильним, тому Барклі кивнув Дейву Фішеру, аби той підійшов і допоміг. Разом вони схопили Трусдейла та потягли його — а той штовхався, згинався, — викручувався — вгору, по дванадцяти дерев’яних сходинках. Раз він так зігнувся, що вони мало не впали зі сходів, і з натовпу вже простягувалися руки, щоб упіймати їх, та вони таки втрималися.

— Облиш це й помри, як чоловік! — вигукнув хтось.

Коли вони піднялися, Трусдейл миттєво затих. Та коли пастор взявся читати 51-й псалом[109], знову заскімлив.

— Наче баба, якій затиснуло цицьку між вальцями, — скаже хтось пізніше в «Щасливчику Чаку».

— Помилуй мене, Боже, з великої милості Твоєї, — почав читати Роулс, вивищуючи голос, аби перекричати вереск засудженого до смерті. — І з великого милосердя Твого прости провини мої.

Коли Трусдейл побачив, що Гауз витягує з-за пояса мішок, то запхикав, наче пес. Почав мотати головою в різні боки, сподіваючись ухилитися від мішка. У нього розкуйовдилося волосся. Гауз терпляче гойдав мішок слідом за ривками, наче людина, що хоче приборкати норовливого коня.

— Дайте мені подивитися на гори! — ревів Трусдейл. Шмарклі звисали з його ніздрів. — Я буду слухняним, якщо ви дасте мені ще раз подивитися на гори!

Та Гауз лише накинув мішок Трусдейлу на голову та натягнув його до тремтячих плечей. Пастор Роулс гундосив далі, а Трусдейл спробував відійти від люка. Барклі та Дейв Фішер штовхнули його назад. Хтось знизу закричав:

— Покатайся, ковбою!

— Скажіть «амінь», — звернувся Барклі до пастора Роулса. — Ради Христа, скажіть «амінь».

— Амінь, — промовив пастор Роулс і відступив назад, з ляском закривши Біблію.

Барклі кивнув Гаузу. Гауз потягнув за важіль. Змащена балка піднялася, і кришка люка провалилася. А з нею й Трусдейл. Пролунав тріск — то зламалася його шия. Ноги підскочили аж до підборіддя, а потім обвисли. Жовті краплі впали на сніг у нього під ногами.

— Так тобі, покидьку! — закричав батько Ребекки Клайн. — Здох, сцикаючи, як пес на пожежний гідрант. Ласкаво прошу до пекла.

Кілька людей зааплодували.

Глядачі лишилися там, аж доки тіло Трусдейла в чорному мішку не поклали в той самий «віз — бігом привіз», яким його доправили до міста. А потім вони розійшлися.

Барклі повернувся до в’язниці та сів у камері, яку займав Трусдейл. Побув там хвилин десять. Через холод було видно пару від його дихання. Він знав, на що чекав, і зрештою це прийшло. Тоді взяв маленьке відерце, у якому зберігалося останнє пиво Трусдейла, й виблював. Потім повернувся до свого кабінету та розпалив пічку.

Минуло вісім годин, а він усе ще сидів там, намагаючись читати книгу. Потім зайшов Абель Гайнс і сказав:

— Тобі потрібно спуститися в трупарню, Отісе. Я хочу дещо показати тобі.

— Що саме?

— Ні. Ти б хотів сам це побачити.

Вони спустилися до похоронного бюро Гайнса. На холодному столі в задній кімнаті лежав голий Трусдейл. Тхнуло лайном і хімікаліями.

— Вони завжди накладають у штани, коли помирають таким чином, — мовив Гайнс. — Навіть найхоробріші чоловіки, що йдуть туди з гордо піднятою головою. З цим нічого не вдієш. Сфінктер розслаблюється.

— І?

— Підійди сюди. Гадаю, на своїй службі ти бачив і гірші речі, ніж обхезані кальсони.

Вони лежали на підлозі, майже вивернуті на другий бік. Щось блищало в тій купі. Барклі нахилився ближче та побачив, що то був срібний долар. Він простягнув руку й витягнув його з лайна.

— Я не розумію, — здивувався Гайнс. — Сучого сина майже місяць тримали під замком.

У кутку стояв стілець. Барклі важко всівся на нього та голосно зітхнув.

— Мабуть, він уперше проковтнув його, коли побачив наближення наших ліхтарів. І кожного разу, коли долар виходив, він мив його та знову ковтав.

Двоє чоловіків витріщилися одне на одного.

— Ти вірив йому, — врешті мовив Гайнс.

— Вірив, бо дурень.

— Певно, це більше каже про тебе, ніж про нього.

— Він наполягав, що не винен, до самого кінця. Більш ніж певен, що й перед Божим престолом він скаже те саме.

— Так, — погодився Гайнс.

— Я не розумію. Його ж збиралися повісити. У будь-якому разі збиралися повісити. Ти це розумієш?

— Я не розумію навіть, чому встає сонце. Що ти збираєшся робити з доларом? Віддаси назад батькам дівчинки? Краще не варто, бо… — Гайнс стенув плечима.

Бо Клайни й так усе знали. Усе місто знало. І він єдиний, хто не вірив. Тому що дурень.

— Я не знаю, що робитиму з ним, — відповів він.

Вітер завивав і приносив у собі відголос співу. Він лунав із церкви. То був гімн на честь слави Божої.

З думкою про Елмора Леонарда

Кістяна церква

Я пишу вірші з дванадцяти років: тоді, у сьомому класі, я вперше закохався. Відтоді я придумав сотні поезій — недбало строчив їх на шматочках паперу чи в наполовину списаних блокнотах, але надрукував лише півдюжини з них. Більшість розкидано по різноманітних ящиках Бог знає де — бо я не знаю. На те є причина: не вважаю себе великим поетом. І це не спроба прибіднитися, а щира правда. І коли мені справді вдається створити щось таке, що мені до вподоби, то це, радше, випадковість.

Цей