Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг
— Капелюха немає, — мовив шериф Барклі. — Ми б його помітили. Це ж, трясця його матері, великий капелюх. Маєш що сказати з приводу цього?
— Дуже погано, що я його загубив. Батько подарував мені цей капелюх, коли ще був при здоровому глузді.
— Де він?
— Повторюю ще раз, я, напевно, загубив його. Або його в мене вкрали. Таке теж могло трапитися. Кажу ж, я якраз збирався лягати спати.
— Про спання можеш забути. Ти ж був сьогодні по обіді в місті, так?
— Звісно, він там був, — підтвердив один із чоловіків, залазячи на коня. — Я сам його бачив. Його та той капелюх на ньому.
— Стули пельку, Дейве, — гаркнув шериф. — То ти був у місті, Джиме?
— Так, сер, буве — відповів Трусдейл.
— У «Щасливчику Чаку»?
— Так, сер, саме там. Я пішов звідси пішки, пропустив двійко склянок і повернувся додому. Гадаю, саме в «Щасливчику Чаку» я і загубив свого капелюха.
— Це все, що ти скажеш?
Трусдейл зиркнув на чорне листопадове небо.
— Мені більше нічого додати.
— Поглянь на мене, синку.
Трусдейл поглянув на нього.
— Це все, що ти скажеш?
— Кажу ж, мені більше нічого додати, — відповів Трусдейл, дивлячись на нього.
Шериф Барклі зітхнув.
— Гаразд, поїхали до міста.
— Чому?
— Тому що тебе заарештовано.
— Чи є хоч крихта розуму в цій грьобаній довбешці? — Навіть його батечко кумекав швидше.
Вони поїхали назад у місто. До нього було чотири милі. Трусдейл їхав у глибині похоронного фургончика, піднявши комір куртки. Чоловік, що тримав віжки, промовив, не обертаючись:
— Ти зґвалтував її так само легко, як і вкрав її долар, тварюко?
— Не розумію, про що ви говорите, — відповів Трусдейл.
Решту дороги вони й словом не обмовилися, тільки гучно завивав вітер. У місті люди вишикувались уздовж вулиці. Спершу вони мовчали. Потім якась бабця в коричневій шалі пришкандибала до покійницького воза та плюнула на Трусдейла. Вона промахнулася, але натовпом прокотилася хвиля поодиноких оплесків.
Біля в’язниці шериф Барклі допоміг Трусдейлу вилізти з фургона. Сильний вітер сипонув снігом. Перекотиполя неслися головною вулицею до водонапірної башти, де з тріском вдарялися об огорожу з жердин.
— Повісити дітовбивцю! — крикнув чоловік із натовпу, і хтось кинув камінь. Той пролетів між головою та плечем Трусдейла та покотився по дощатому тротуару.
Шериф Барклі обернувся і підняв руку з ліхтарем, освітлюючи натовп, що зібрався перед крамницею.
— Не робіть цього, — застеріг він. — Не будьте дурними. Усе під контролем.
Шериф повів Трусдейла крізь свій кабінет до камер. Їх було дві. Барклі завів арештанта до лівої. Там стояла лавка, стілець і відро для помиїв. Трусдейл сів на стілець, але Барклі зупинив його:
— Ні. Просто стій.
Шериф роззирнувся і побачив добровольців, що товклися у дверному прорізі.
— Забирайтеся звідси, ви всі.
— Отісе, — озвався чоловік на ім’я Дейв. — А що, як він нападе на тебе?
— Я вгамую його. Дякую, що виконали свій обов’язок, а тепер — гайда звідси.
Коли вони пішли, шериф звернувся до Джима:
— Знімай куртку та дай її мені.
Трусдейл зняв куртку та затремтів. На ньому була лише спідня сорочка та вельветові штани — настільки заношені, що всі рубці витерлися, а одне коліно стирчало назовні. Шериф перевірив кишені й знайшов тютюн, загорнутий у сторінку з каталогу «Дж. В. Сірс»[104], старий лотерейний квиток, який обіцяв виграш у песо. Ще там лежала чорна мармурова кулька.
— Це моя щаслива кулька, — пояснив Трусдейл. — Вона в мене з дитинства.
— Виверни кишені штанів.
Трусдейл вивернув. Там лежали три п’ятаки, пенні, складена вдвоє вирізка про срібну лихоманку в Неваді, яка була настільки ж старою, як і мексиканський лотерейний квиток.
— Знімай чоботи.
Трусдейл зняв і їх. Барклі зазирнув усередину, засунув туди руку. В підошві одного з чобіт була дірка розміром з дайм[105].
— Тепер шкарпетки.
Барклі вивернув їх і відкинув убік.
— Спускай штани.
— Я не хочу.
— А я не хочу дивитися на те, що під ними, але давай ворушися.
Трусдейл спустив штани. Білизни він не носив.
— Повернися і розсунь свої щічки.
Трусдейл повернувся, схопив себе за сідниці та розвів їх у різні боки. Шериф Барклі здригнувся, зітхнув і засунув палець арештанту в анус. Трусдейл застогнав. Барклі дістав палець, знову здригнувся, коли в’язень газонув, і витер палець об сорочку Трусдейла.
— Де він, Джиме?
— Мій капелюх?
— Гадаєш, я заліз тобі пальцем у сраку, щоб пошукати капелюха? Чи що я для цього копирсався в золі у твоїй грубці? Ти зовсім клепку втратив?
Трусдейл натягнув штани та застібнув їх. Босий, він стояв і тремтів. Ще зовсім недавно він був удома, читав газету та думав, що треба розвести вогонь у грубці. Але здавалося, що з тих пір минула ціла вічність.
— Твій капелюх у мене в кабінеті.
— Тоді навіщо ви мене про нього запитували?
— Подивитися, що ти скажеш. Із капелюхом усе зрозуміло. Мене більше цікавить, куди ти сховав срібний долар тієї дівчинки. Його немає ані у твоєму домі, ані у твоїх кишенях. Навіть у тебе в гузні його немає. Ти що, відчув провину та викинув його?
— Я нічого не знаю ні про який срібний долар. Можна мені мій капелюх?
— Ні. Це доказ. Джиме Трусдейл, я заарештовую тебе за вбивство Ребекки Клайн. Ти маєш що сказати на це?
— Так, сер. Я не знаю жодної Ребекки Клайн.
Шериф вийшов із камери, зачинив двері, зняв ключі зі стіни та замкнув Трусдейла. Повертаючись, замок дуже скрипів. У камеру садили переважно п’яничок і тому замикали нечасто.
— Мені тебе шкода, Джиме. Та навіть пекло не достатньо гаряче для тих, хто скоїв таке.
— Що — таке?
Шериф важким кроком пішов геть, не відповівши.
Трусдейл сидів у камері весь наступний тиждень, глитав їдло з «Мамчиного улюбленця», спав на лаві, срав і сцяв у відро, яке спорожнювали кожні два дні. Батько не прийшов провідати його, оскільки у вісімдесят остаточно з’їхав з глузду, а тепер, коли йому стукнуло дев’яносто, його доглядали дві скво[106] — одна з племені сіу, а інша з племені лакоти. Часом вони стояли на ґанку закинутого бараку та мирно співали церковні гімни. А брат Трусдейла шукав срібло десь у Неваді.
Іноді приходили діти. Вони гуртувалися на алеї навпроти камери та співали: «Кате, кате, ‘дьом гуляти». Часом збиралися чоловіки та обіцяли відрізати Трусдейлу причандали. А одного разу прийшла мати Реббеки Клайн і сказала, що сама б його
