Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

{Навагрем}

Отже, Міко, ми прибули у вільне місто.

Широка головна вулиця рясніла вивісками і прапорцями. Тут не було жодного житлового будинку – тільки лавки купців і гральні заклади.

Я дивився на всі боки. Задивлявся на гарненьких дівчат, що зазивали клієнтів, і ловив на собі похмурі погляди їхніх «господарів». Втім, уся недоброзичливість миттю випаровувалася, коли вони бачили мої очі – червоні, як у будь-якого дитинчати перевертнів. До речі, саме очі відрізняли малолітнього Вовка від дорослого родича. Десь на сотому році життя вони поступово ставали карими, сірими або ж зеленими – залежно від роду. Мені ж (точніше, моєму теперішньому тілу) ледь виповнилося п’ятдесят. Зовсім малюк, щоб його!

«Торкнися зірки», «Клітка чорна», «Гра в долю» – здебільшого вивіски були написані мовою людей – у різних країнах вона звучала трохи по-своєму, проте її розуміли всі. Між іншим, багато рас вживали її й у побуті, лише висока поезія та наукові трактати писалася ельфійськими закарлючками.

В повітрі стояв густий різкий запах парфумів, від нього нестерпно хотілося чхати. Звідусіль лилася музика, змішуючись в огидну какофонію. Мої чутливі вуха перевертня нервово тремтіли, намагаючись розділити мелодії, та інші перехожі ніби не помічали незручностей.

Ха, порівняно з головною вулицею Мелосу, наш Веселий квартал здавався пансіоном шляхетних дівчат!

Коли очі втомилися від довколишньої строкатості, Карран звернув у вузький прохід між розкішним особняком «Для обраних» (як свідчила вивіска) і кам’яною огорожею понад людський зріст, за якою чулися підозрілі стогони зовсім не інтимного характеру. Втім, Рех із ними, чужі страждання хвилювали мене тої миті найменше. Це сестра постійно комусь допомагає, а потім люто все заперечує і розповідає, яка вона безсердечна і зовсім не відьма за покликанням.

Провулок вивів нас на широку вулицю, де походжала простіша публіка. Точніше, де витрушували залишки грошей… Тут переважали не аромати парфумів, а запахи їжі, і закликали клієнтів не напівголі дівчата і дивні персони невизначеної статі, а поважні матрони у фартухах.

Я принюхався і визначив, що в тітки у синій безрукавці смажилися відбивні з молочного поросяти, а бабусечка у смішному чепчику торгувала не тільки гарбузовим насінням, а й в’яленою рибою.

Між «Пиріжком» і «Їдальнею троля» виявився черговий прохід, куди попрямував Карран.

В першу мить мені здалося, що ми випадково зайшли в Житловий квартал. Тиша, чистота, кілька охайно одягнених містян прогулюються уздовж живоплоту. Але вивіски були й тут. «Солодкий сон», «Час спокою», «Відпочивайлик»…

– Гр-р-р-р-р-р!

Мене відкинуло до середини вулиці, за спини перевертня, Дари і ельфійки. Саме ельфійка гарчала, пригнувшись і розчепіривши пальці, на яких виростали довжелезні кігті.

«Напівкровка!» – я зайняв місце поруч із Карраном.

Битися я вмів і, як не дивно, любив. Саме битися – кулаками, з використанням підручних засобів, а не рубатися холодним залізом.

«Поважні містяни», що встигли перепинити нам шлях, дружно заіржали. Іншими словами описати ці звуки важко. Але я не сумнівався, що мій досвід у поєднанні з силою і спритністю Вовків зробить мене рівним противником.

Їх було шестеро: четверо вампірів, ельф і… людина. Я відразу виділив його. Тобто її… По двоє на кожного – мене, звісно, до уваги не брали. Командував ельф. Він стояв, ліниво спираючись на вуличний ліхтар, у якому, незважаючи на світлий час доби, вже горів «світляк». Однією рукою обіймав дівчину, затягнуту в зелену шкіру, в другій тримав невеликий стилет. Вампіри загрозливо дивились на нас – ікла висунуті, крила з гострими краями (прямий удар може відрубати голову!) підняті.

– Навіщо нам сваритися, поважний гостю? – трохи глузливо почав ватажок. – Ми ж не лиходії якісь. Ми – послідовники великого Лана. Коли він створював Стариліс, виникла суперечка через території. Майбутній правитель сказав: «Кожному своє» і показав ікла. Люди поділилися землями, бо були зворушені його мудрістю. Тож і ми поділімося! – Він посміхнувся, явно насолоджуючись промовою.

– І чим ви хочете з нами поділитися? – глухо запитав Карран.

– Ми? – удавано здивувався ельф. – Хіба не зрозуміло? Ми поділимося цією вулицею і можливістю по ній ходити. І просто ходити по землі! А ви подаруйте нам вміст гаманців і дівчинку. Її – тимчасово, так би мовити, тільки покористуватися, а ось із грошиками доведеться розпрощатися.

– Вона не дівчинка, – так само неголосно відповів перевертень, і у мене з’явилася підозра, що вухатий мав на увазі аж ніяк не ельфійку.

– Від щирого серця вітаю тебе, песику…

– …вона моя дружина.

Світ різко втратив кольори, а наступної мить мої ікла зімкнулися на горлі ватажка. Даремно я завжди вважав, ніби кров солона, тепла і взагалі – бридка. У неї чудовий життєдайний смак… А сире м’ясо не зрівняється зі смаженим. Особливо ельфійське м’ясо… Цікаво, чи такі ж смачні вампіри? А люди?..

– Няве, отямся! – Мене били по спині, по боках, тягали за хвіст, намагалися розтиснути зуби, але я сильніше стискав щелепи.

Коли ельф вмирає, його тіло перетворюється на рослину, найчастіше на дерево. Чи на квіти? Ніколи цим не цікавився…