Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Ні, на Гента я не ображалася. Відверто кажучи, він мені подобався і, були б ми в цивілізованих краях, я б охоче з ним фліртувала, приймала залицяння, показувала знайомим вродливого шанувальника… хай навіть гартонця.

Тільки тут – Пустка. Територія, де в полоні мій брат. Може, в цю хвилину він помирав від голоду і спраги, від ран і знущань…

А я вийшла заміж. За ельфійським обрядом, який визнають законним усі людські держави. Релігія ж бо у нас одна… За чоловіка, якого знала менше тижня. Чи вже більше? Я втратила лік часу.

І найстрашніше – мені починало здаватися, що все нормально. Що життя триває і немає нічого жахливого в тих дрібних капостях, які підкидає доля. Мені було цікаво. Навіть Арголін і його підліткові пустощі викликали хіба що посмішку і легку досаду, якщо стосувалися безпосередньо мене.

Я жила. Не долала перешкоди на шляху до спокійного буття – вже жила. І насолоджувалася.

Бабуся говорила, що перестала серйозно ставитися до свого існування після другої сотні прожитих років. Виходить, я – після другого десятка? Це лякало… На що я перетворилася, якщо на пропозицію малознайомого чоловіка залізти до нього в ліжко виникало бажання почати жартівливу перепалку, а не надавати ляпасів?

І найнеприємніше – якби він пішов за мною, я б повернулася. Щодо ліжка не впевнена, але в будинок – точно.

Тільки Гент не з’явився.

Я вибрела до струмка за селом несподівано для самої себе. Начебто ішла, куди очі дивляться, озирнулась – і вже сиджу, притулившись до старої верби. А незабаром у мене з’явилася компанія.

– Який він?

Я впізнала голос Лана і навіть не здивувалася – він завжди з’являвся непомітно.

– Хто? – перепитала, ніби не розуміючи, про кого йдеться.

– Чоловік, якого ти любиш.

Дивно, я очікувала іншого…

– Серйозний… зрідка. Кумедний. І надійний. Ласкавий… Розуміючий. Вродливий. Найкращий. Ледар, зате вірний. Вітряний, але рідний. Продовжувати?

– Я питав не про твого батька і брата.

Він думки читає?! Гадки не мала, що Лан настільки проникливий.

– А про кого?

– Чому ти тут, Рено? – Біловолосий не-людь змінив тему розмови.

Чи не змінив?..

– Не хочу бути там.

Ми трохи помовчали.

– Ваше весілля дійсно було необхідне. Дитина взагалі стала б ідеальним рішенням. На жаль, він ніколи на це не піде… Зараз уже не піде… Шкода, ви не зустрілися раніше. Втім, ти тоді ще під стіл пішки ходила.

– Гадаєш, я піду?

Мене розбирала злість. Нехай Лан – тисячолітній не-людь, він же – вампір особливої раси і легендарний герой в одній персоні, але хто дав йому право вважати мене пустоголовою і говорити про це прямо в очі?

Тихий сміх. Зовсім необразливий, та він пробирав до кісток. Накотив страх… Справжній страх. Весь час забуваю, з ким маю справу! Це біле волосся, гостре підборіддя, великі очі… Але ж Лан – повелитель найбільшої з існуючих держав. І багато легенд ґрунтуються на реальних подіях.

Його очі світилися в темряві… Це так красиво… Лагідні очі, м’яке волосся… Пухкі, трохи дитячі губи… і вони зовсім поруч. Цікаво, скільки дівчат хотіли поцілувати легендарного героя? Божество, що зійшло до простих смертних. Який же він…

Що – я – роблю?!

Чоловік смертельно б образився, якби подруга з жахом його відштовхнула і закрила обличчя долонями, а не-людь сміявся.

– Я лише усміхнувся, а ти була готова впасти в мої обійми. Це при тому, що мене ніколи не вважали вродливим.

Так, мене душив сором! Щоки палали, погляд відмовлявся підніматися. Я завжди насміхалася над книжковим «…він глянув, і вона розтанула…». Так ткнути обличчям в… у самовпевненість може тільки справжній не-людь. Тому що людина не перервала б експеримент.

– Якби Гент не бачив у тобі її, все було б набагато простіше. Повір, крихітко, ти б не розчарувалася. Та ти б і не помітила, як бігла б на весільну церемонію. Знаєш, ви зовні трохи схожі. З тією, іншою. Вони не любили одне одного, але могли стати найкращими друзями… А, ні до чого ворушити минуле. Воно пішло і ніколи не повернеться, хоча ви, відьми, і вмієте змінювати його в головах людей. Моя тобі порада: хочеш бути щасливою дружиною – спокуси Гента, перш ніж його розсудливість візьме верх над спогадами. А якщо не хочеш стосунків – подружися з ним скоріше. Тому що інакше не встигнеш схаменутися, як отримаєш маленького гартонського спадкоємця. І тоді повернення до колишнього життя не буде.

Я задумалась. Це лише одна сторона подружнього життя. А друга – дитя відьми не завжди стає відьмою. У мене є сила, тобто я дивитимуся, як старіють мій чоловік і, можливо, дитина… Старіють і вмирають.

Нізащо!

Щоправда, кохання відьми дає змогу її обранцеві залишатися вічно молодим, але я навряд чи здатна на такі почуття.

– Яка вона? – спало мені на думку.

– Хто?

– Жінка, яку ти любиш.