Каравал - Стефані Гарбер
Джуліан зупинився і повільно повернувся до неї обличчям. Твердий погляд був м’якішим за голос. А голос його скидався на доторк, що проникав крізь скривавлене тіло й поламані кістки, гоїв поранену душу. Скарлет відчувала, як кров стає гарячою від його погляду. На ній могло бути вбрання, котре прикривало б кожен сантиметр її тіла, та однак вона б почувалася оголеною в очах Джуліана. Це справді так і було. Увесь її сором, провину, жахливі таємниці й спогади, котрі вона намагалась закопати якнайглибше, — все це він чудово бачив.
— У всьому винен лиш твій батько. Ти нічого поганого не зробила.
— Ти не знаєш, — заперечила Скарлет.— Щоразу, коли батько її б’є, він робить це через те, що я скоїла, щось лихе. Тому, що я...
— Рятуйте! — Їхню розмову увірвав раптовий крик. — Будь ласка, — за ним почувся знайомий лемент.
— Телло?— Скарлет побігла, підкидаючи ногами рожевий пісок.
— Ні, — застеріг Джуліан. — Це не твоя сестра.
Але Скарлет не слухала. Вона добре знала сестрин голос. До нього залишалось лише кілька кроків. Вона навіть відчувала його коливання. Голосніше й голосніше, він відлунював від піщаника на стінах, допоки...
— Стій, — Джуліанова рука обвилась довкола її талії й відтягла назад. Піщана доріжка раптово урвалась. Кілька піщинок покотилися в урвище, їх підхопив смарагдовий водяний вир, що бурлив унизу на відстані п’ятдесяти футів.
Скарлет забило дух.
Щоки Джуліана спалахнули, а руки й досі трусились, однак він намагався її заспокоїти.
— З тобою...
Проте його урвав диявольський сміх, що нагадував сміх із найгірших нічних жахіть. Його видавали стіни, в яких утворилися крихітні огидні ротики.
«Ще одна забавка тунелів, що здатні довести до божевілля»,— подумала Скарлет.
— Ягідко, ми мусимо йти далі, — Джуліан ніжно торкнувся її стегна, спрямовуючи на безпечний шлях. Тунелі й досі реготали спотвореною версією любого сестриного сміху.
На мить Скарлет відчула, що була так близько від Телли. А як уже запізно її рятувати? А як Телла настільки шалено закохалась у Легенду, що віддала йому все, і по завершенні гри також не захоче жити? Телла любить небезпеку, так само, як ґніт любить горіти. Здавалося, вона ніколи не боялась, що деякі з її нестримних бажань здатні були її спопелити.
Ще з дитинства Скарлет вабили чари Легенди, а Телла завжди прагла вивчити темний бік магістра Каравалу. Частина Скарлет не могла заперечувати, що щось таки було спокусливе у перемозі над серцем, котре заприсяглось більше не любити.
Проте Легенда був не лише нещасним закоханим. Він був навіженцем, котрий змушував людей не тільки закохуватися, а й перейти на бік навіженства. Ніхто не знав, в які огидні речі він змусить повірити Теллу. Якби Джуліан щойно не спинив Скарлет, вона зірвалась би донизу й розбилась на смерть, перш ніж зрозуміти свою помилку. А Телла кидалась бездумно вперед набагато частіше за Скарлет.
Теллі було лише дванадцять, коли та вперше зробила спробу втекти з хлопцем. На щастя, Скарлет знайшла їх раніше за батька. Одначе відтоді її переповнював страх, що одного дня Телла вскочить у халепу, з якої її не вдасться витягнути.
Чому йому замало зруйнувати її заручини?
— Ми її знайдемо, — мовив Джуліан. — Того, що трапилось з Розою, не станеться з твоєю сестрою.
Скарлет хотілось йому вірити. Після всього, що відбулось, вона палко бажала обняти його і довіряти йому, як раніше. Проте слова, якими Джуліан її заспокоював, змушували сплести на поверхню питання, якого вона дуже боялася.
Вона відсторонилася від руки Джуліана, щоб між ними утворилася певна відстань.
— Ти знав, коли привіз нас на Каравал, що Легенда викраде Теллу, так само, як твою сестру?
Джуліан зволікав.
— Я знав, що така вірогідність існує.
«Тобто, так».
— Яка саме вірогідність? — важко видавила Скарлет.
Карамельні Джуліанові очі сповнилися каяттям.
— Я ніколи не казав, що хороший, ягідко.
— Не вірю, — думки Скарлет повернулись до провидця Найджела, котрий стверджував, що майбутнє може змінюватись завдяки тому, чого людина прагла понад усе. — Я вірю, ти міг би стати хорошим, якби захотів.
— Ти віриш у це, бо сама хороша. Такі порядні люди, як ти, завжди вірять, що інші можуть бути шляхетними, та я не можу, — промовив він. На його обличчі з’явився болісний вираз. — Я знав, що буде далі, коли привіз тебе з сестрою на острів. Я не знав, що Легенда вкраде саме Теллу, але мені було відомо, що котрусь з вас він таки викраде.
25
оги Скарлет стали ватяними. Тоненька шкіра вкривала ні до чого не придатні м’язи. У грудях боліло від натиску невиплаканих сліз. Навіть сукня виглядала втомленою й мертвою. Чорна тканина поблякла, перетворившись на сіру. Здавалося, вбрання і собі не мало більше снаги носити колір. Не пам’ятала, щоб вона десь порвала мереживо, проте оборка дивної жалобної нічної сорочки звисала лахміттям навколо литок. Не знала, чи то чари перестали діяти, чи то вбрання відображало її виснажений і безсилий стан. Вона залишила Джуліана внизу біля дерев’яних сходів, попросивши не йти слідом.Повернувшись до їхнього номера, де потріскував вогонь й стояло величезне ліжко, єдине, чого бажала Скарлет — загубитися під його ковдрами. Поринути у забуття, поки не вляжеться жах цього дня. Але вона не могла дозволити собі спати.
По прибутті на острів Скарлет лише переймалася тим, щоб повернутися додому і встигнути на весілля. Але тепер, після того як Легенда вбив Данте, а батько прибув на острів, гра змінилася. Скарлет відчувала натиск часу, сильніший за тисняву червоних намистин піскових годинників Проклятого Замку. Треба було знайти Теллу, перш ніж батько чи Легенда, котрий зжере її як полум’я ковтає свічку. Якщо Скарлет програє, сестра помре.
Сонце сяде менше ніж за дві години, і вона мусить бути готова до пошуків.
Отже, вона мала лише хвилину. Хвилину, щоби поплакати над безталанним Данте, схлипнути через сестру й лютувати від того, що Джуліан був не тим, ким вона його вважала. Впасти на ліжко, вити й стогнати через усе, що пішло шкереберть. Взяти ідіотську вазу Легенди з трояндами й запустити у полицю над каміном.
— Ягідко, з тобою там усе гаразд? — Джуліан постукав, і тієї ж миті
