Каравал - Стефані Гарбер

— Ягідко, ти якось кепсько виглядаєш. Як довго ти не спиш? — Джуліан підвів руку й провів прохолодними суглобами пальців по її щоці. — Ти навіть не уявляєш, як сильно мене налякала. Я...

— Все гаразд, — перебила Скарлет й відступила. Вона не хотіла, щоб Джуліан її торкався.

Джуліан стиснув губи. Його занепокоєння зникло, натомість з’явився не гнів, як того очікувала Скарлет, а біль. Вона бачила, як жало її відмови вразило його серце й зафарбувало його в синій колір.

Скарлет завжди бачила власні емоції кольоровими, проте ніколи не бачила кольорів почуттів інших людей. Не знала, що вразило її більше: те, що вона бачила колір Джуліанових почуттів, чи те, що вона скривдила його.

Намагалась уявити, як би почувався Джуліан, коли б він справді був Легендою. Перед смертю вони обмінялись чимось неймовірно особливим. Пригадала, як обережно він ніс її до кімнати. Як віддав день життя. Якими сильними й надійними були його руки, коли заколисували її у ліжку. Вона навіть бачила докази тієї жертви. Серед темної щетини на підборідді була сива смужка. Така ж, як і пасма її волосся. І Скарлет після цих подій навіть не дозволила йому торкнутися себе.

— Пробач, — мовила Скарлет. — Я лише... здається, досі не оговталась після всього, що трапилось. Якщо моя поведінка видається дивною, прошу вибачення. Думки геть сплутались, вибач, — вона ще раз це повторила, і, здається, з вибаченнями перестаралася.

М’язи посмикувалися на шиї Джуліана. Він і на мить їй не повірив.

— Можливо, тобі краще полежати.

— Ти ж знаєш, я не можу повернутися з тобою у те ліжко, — різко мовила Скарлет. Саме це вона вже йому говорила, проте слова прозвучали більш грубо, ніж вона хотіла.

Джуліан зовні опанував усі емоції, однак у серці його пронісся вихор почуттів, що підказував Скарлет: у цьому чоловікові немає й крихти байдужості. Біль барвився гаммою відтінків, досі їй невідомих. Вона не могла їх описати: не сірий і не сивий, але за ними напевне крилася сильна емоція. Можливо, це все через те, що вони обмінялися кров’ю?

Йому стисло легені так само, як і їй горло. Боляче було ступати кожен крок, поки Джуліан прямував до інших дверей.

— Я не планував лягати з тобою в ліжко.

Вона хотіла було щось відповісти, але спазм так і не відпустив горло, а в кутиках очей страшенно запекло. Лише після того, як Джуліан вийшов з кімнати, вона змогла знову вдихнути повітря, а потім зрозуміла: він пішов і зачинив перед нею двері.

Вона притулилася до стіни й намагалась перебороти палке бажання кинутися слідом за Джуліаном й вибачитись за таку дивну й жахливу поведінку.

Коли він вийшов за двері, Скарлет могла заприсягтись, він не був Легендою. Проте ризикувати, повіривши йому, і помилитись, вона не могла.

Ні, Скарлет виправила себе.

Вона могла ризикнути і помилитись.

Усе, що вона робила з моменту приїзду на Каравал, передбачало ризик. Десь вона таки помилилась, але загалом вона була приємно здивована. Наприклад, той інтимний момент, який вона розділила з Джуліаном. Він би ніколи не подарував їй такий дорогоцінний подарунок, якби вона не вчинила дурницю й не втратила два дні свого життя. Хтозна, а що як скористатись нагодою саме цієї миті і є тим, чого вона найбільше потребує? Якщо не заради себе, то заради Телли. З часу прибуття на острів він був її союзником. І понад усе вона потребувала його допомоги. А надто з батьком, котрий тепер перебував на острові.

Ой лишенько, батько! Скарлет навіть не сказала Джуліанові, що він був тут. Вона мусила знайти юнака і попередити.

Сповнена тривоги, Скарлет відчинила двері. Мерзенний запах батькових парфумів й досі висів у повітрі, проте у коридорі стояв лише підлий чоловік у котелку, який вкрав її сережки. Він не звернув уваги на Скарлет, коли та пролетіла повз нього до сходів. Вона не знала, куди пішов Джуліан, та сподівалась, що він не полишив приміщення.

Скарлет завмерла на наступній сходовій площадці.

Джуліан, впевнено, ніби й справді був магістром Каравалу, вийшов із кімнати Данте, а потім відчинив потрощені двері Теллиної кімнати й зайшов всередину.

Що він тут робить?

Джуліан же ненавидів Данте! І що він забув у розтрощеній Теллиній кімнаті? Що за?..

Вгорі заскрипіли мостини під вагою кроків. Людей було кілька, й вони спускалися донизу. Скарлет не вдалося почути всю розмову, але вона впізнала суворий батьків голос.

— Ти щойно бачив, як вона пробігала повз?

Скарлет затремтіла всім тілом.

— Й хвилини ще не минуло. А тепер прошу платню! — мабуть, говорив той жалюгідний чоловік у котелку.

Раптово вона неначе знову опинилась на Трісді, коли ховалася в тінях сходових балок і боялася поворухнутися, щоб її ніхто не виявив. Але треба тікати, адже будь-якої миті батько міг спуститися сходами. Скарлет не могла дозволити собі боятись чи роздумувати над подальшими діями. Вона так швидко помчала, що ледь торкалася черевичками долівки. Звернула в коридор, яким Джуліан зайшов до кімнати Телли. Скарлет намагалась зачинити двері на засувку, але засувка була зламана.

У кімнаті порожньо.

Жодного сліду Джуліана.

Але він заходив сюди.

Скарлет панічно шукала цьому якесь логічне пояснення. А потім пригадала.

Мертвий сад, який вона знайшла біля Проклятого Замку. Занедбаний і покинутий, сад навмисно облаштували так, щоб туди не захотілося піти жодній живій душі, так само, як і кімната Телли. Скарлет уявила, як Джуліан зайшов усередину, розкидав у сторони уламки, знайшов дошку на підлозі з символом Каравалу і натиснув на неї. Потім відхилилась інша дошка, що вела до схованого тунелю.

Тунелю, який вона мусила знайти.

Кроки дедалі наближалися, акомпануючи її страхам. Впавши на коліна, Скарлет намагалась намацати вхід. Скабки впивались у пальці, а вона знай повзала по долівці. Це місце пахло Теллою — різкою патокою й шаленими мріями. Скарлет рухалась з надзвичайною швидкістю, мусила знайти сестру, перш ніж батько впіймає котрусь із них.

У каміні цеглинки були вкриті сажею, але погляд привернула пляма світлішого кольору. Здавалось, хтось щойно на неї натиснув великим пальцем. Під нею виднівся символ, вигравіруваний на стіні каміну. Брудний і майже невидимий, кінчик пальця заколов, коли Скарлет до нього доторкнулась. Якісь панічну секунду усе стояло нерухомо. Потім повільно, камін почав рухатись, заскрипіли цеглини, відкриваючи ряд сходів з червоного дерева. Їх обрамляли свічники з