Напівзагублений - Саллі Грін

— Не думаю, що буде якась різниця, — кажу я, але роблю, як він звелів, і ховаю руки за спину.

І тут я відчуваю, як він міцно зв’язує мої зап’ястки стяжкою.

— Спробуй тепер звільнитися, — каже Габріель.

Я смикаю руками, але нічого не виходить, і я повертаюся обличчям до нього.

— Дуже кумедно. Ти ж хотів мене вдарити, хіба ні?

— Ні. Зате я виявив вразливі місця. Тебе можна обдурити та взяти в полон, — його обличчя стає серйозним. — А Соул буде радий зробити і те, і те.

Занадто коштовний

Ми ще на кілька днів залишаємось у Леджера. Реальний світ, де тривають війна і бої, тут здається ілюзорним, та це аж ніяк не означає, що я змінив думку й не хочу туди повертатися. Леджер не намагається переконати мене залишитися, але постійно каже, що мені треба ще багато працювати зі своїми Дарами. Я можу ненадовго зупиняти час, майже на цілу хвилину, якщо добре зосереджуюся. Але я не певний, чи зміг би це зробити під час бою. Навіть Маркус зупинив час під час битви лише одного разу — коли вже помирав. Для цього потрібно багато енергії та зосередженості, і я думаю, що тоді він остаточно себе вичерпав.

Леджер не втручається, коли я вдосконалюю свої Дари, і це мене дивує, адже я гадав, що він даватиме поради. А він тільки каже:

— Дослухайся до всього, а особливо пильно спостерігай за землею, і довідаєшся все, що тобі потрібно.

Однак він демонструє різноманітні Дари, щоб я усвідомив, з чим мені, можливо, доведеться зіткнутися. Він атакує мене по-різному: блискавками, вогнем, водою, звуком, світлом, кольорами та предметами. І мене самого кидає у воду, на дерева й на землю. Ніщо не може завдати мені шкоди, але все відволікає увагу й показує, як мене можна збити з пантелику.

Уміння Леджера контролювати свідомість також на мене діє. Я припиняю атаку, коли він мені велить. І, що найстрашніше, за його наказом я навіть нападаю на Габріеля. Леджер стежить, щоб я не поранив Габріеля, але висновок очевидний. Моєю свідомістю можна маніпулювати.

Габріель теж удосконалює свій Дар, хоча він і так видається мені цілком досконалим, окрім тих моментів, коли Габріель перетворюється на мене, бо це мені страшенно не подобається. Я певний, що він робить мене кращим, ніж я є насправді, милішим і щасливішим. Хоча тут я справді щасливіший. І не завдяки Леджеру або навчанню, а тому, що ми з Габріелем знову такі, як колись, і навіть кращі, ніж колись.

Коли випадає вільна хвилинка, я розмірковую над подарунком, який обіцяв Габріелю. Він, певно, думає, що я про це вже забув або взагалі не дбаю, і тому я ще більше налаштований знайти гідний подарунок. Але вибір не надто великий: ніж, книжка, годинник, намисто, браслет. Непогані речі, які йому сподобалися б, але все ж таки мені хочеться знайти щось краще. Я хочу подарувати йому щось особливе.

Щоранку я перетворююся на орла, а відтак зазвичай думаю про батька і про наш спільний час, пригадуючи всі подробиці. Одного дня, знову набувши людської подоби, я нарешті збагнув, що варто подарувати Габріелеві. Яким же дурнем треба бути, щоб не додуматися до цього раніше: це ж так очевидно і так ідеально.

Уночі ми спимо надворі, хоч Леджер усе налаштував, щоб ми могли залишатися в хижі. Перша ніч минає біля багаття, та вже наступної ночі я роблю собі лігво з кущів ожини, як батько. Я вже оволодів Даром, який примушує рослини рости швидше або в'янути. У лігві я зробив купол з гілок ожини та вхід у вигляді короткого тунелю. Тут не можна випростатися на повен зріст, зате затишно. Ми розпалюємо в лігві вогнище, а через отвори в даху можемо бачити зірки, та й дим виходить назовні поміж гілляччям. Ми з Габріелем лежимо разом і дивимося на зорі.

П’ятої ночі я кажу:

— Нам треба вертатися.

— Як скажеш.

— Тобі тут подобається?

— Подобається.

Ми цілуємося, кохаємося, і Габріель засинає. Я прислухаюся до його серцебиття.

Я вже вирішив, що йому подарувати, але тепер мушу вирішити, як це зробити. Не хочу загортати в папір і чекати на його реакцію, натомість хочу, щоб дарунок був особливим.

Я піднімаю праву руку, і шкіра на моєму зап’ястку у світлі багаття здається гладенькою та мерехтливою. Долоня без мізинця має чудернацьку форму. На вказівному пальці перстень, подарований батьком. Пригадую, який я був захоплений тим, що він зробив мені такий дивовижний подарунок, і як я пишався тим, що це подарунок від батька, що він сам мені його вручив. Я знімаю з пальця перстень, підношу його до вуст і цілую. Пригадую, як я вперше побачив Габріеля в женевському аеропорту, як Роза мені сказала, що він закоханий у мене, і як він сам уперше зізнався в цьому коханні. І я знаю, що теж люблю Габріеля більше, ніж будь-кого в житті, я навіть не думав, що зможу когось так кохати. Завдяки йому я й сам стаю кращим. Я надіваю перстень на Габріелів палець. Він має гарний вигляд на його руці. І я лягаю поруч з Габріелем, уявляючи наше спільне майбутнє, коли ми мирно житимемо в чудовій місцині біля ріки.

Наступного ранку я прокидаюся, коли Габріель тихенько мене кличе. Я лежу горілиць, відчуваючи біля себе його тіло.

— Натане?

Я розплющую очі. Він дивиться на мене, підперши голову рукою, дуже серйозно і трохи нервово. Він каже:

— Мушу з тобою поговорити, — тоді відвертається — він справді дуже знервований. Він підносить руку з золотим перснем на пальці й каже: — Про це.

— Я ж казав, що зроблю тобі подарунок. Це і є мій подарунок.

Він дуже серйозно дивиться на мене, нічого не кажучи, а тоді опускає очі та крутить перстень довкола пальця, немовби розмірковуючи про нього, а коли вже роззявляє рота, щоб сказати мені щось, я його випереджаю й кажу те, що запланував:

— Ти розлючений, так? Я знав, що так буде.

Він розгублений.

— Я зовсім не розлючений, — він каже це цілком щиро, похитуючи головою. — Анітрохи.

— І я тебе розумію, бо ти ж уважаєш себе майстром дарувань, люб’язностей та іншого такого лайна, а я взяв і перевершив тебе, подарувавши річ, кращу, ніж та, що ти подарував мені.

Тепер він усміхається, зрозумівши, що я його піддражнюю, і знову хитає головою.

— Я визнаю, що ти мене перевершив.