Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Підійшло Головне Свято Зими. Юта сподівалася, що, як колись удома, тут теж влаштують Крижаний палац і проведуть Снігову битву, що заллють ковзанку, що наліплять сніговиків і встромлять їм у руки смолоскипи — проте Остін заявив, що знову буде велике полювання. І хоч Юті й досі моторошно було згадувати скляний погляд мертвого оленя — вона вдала, що рада.
Коли кавалькада мисливців виїхала в поле, пішов сніг. Він падав і падав, сніжинки не кружляли, як зазвичай кружляють у польоті перші сніжинки — коли земля ще гола і треба вибрати гарне місце для падіння. Ні, це був лапатий сніг середини зими, коли всі місця вже зайняті й сніжинкам доводиться лягати, як вийде…
І от, коли перші білі грудочки вляглися Юті на плечі й на вії, вона згадала калідонячий пух.
Він так само лежав на плечах, на волоссі й на віях, але був теплий і не танув… Вона заплющила очі й уявила, як у покинуте й розорене восени калідоняче гніздо лягає сніг.
Конячка її стримала рись, а потім і зовсім перейшла на ступу. Юта опустила повід; їй захотілося спішитися й побродити по снігу. Однак усі мисливці погнали далеко вперед; боячись відстати й розсердити Остіна, Юта ляснула конячку по крупу.
Настріляли зо два десятки великих зайців.
У залі з колод горіли чотири каміни; підпилі мисливці ляскали один одного по плечах, горлали й реготали. Юта сиділа мовчки; Остін багато і з задоволенням пив — у нього вперше за багато днів з’явилася можливість розслабитись і відпочити.
Якийсь князьок став розповідати, як йому довелося зітнутися сам на сам зі скаженим вепром. Шалено жестикулюючи, він відтворював сцену бійки й за себе, й за кабана, причому за кабана вдаліше. Юта опустила очі. Остін жував, усміхаючись.
— Вепр! — голосно й презирливо крикнули з дальнього кутка. — Ото охота вам слухати про якусь свиню, роззяви, коли наш володар боровся з драконом!
Розмови одразу вщухли. Якогось п’яницю, котрий, як і раніше, верз своє, поспіхом спинили; всі як один, мисливці благально втупилися в короля, скоса, втім, поглядаючи й на королеву.
Здригнувшись, Юта зачепила ліктем мідний келих, і той упав з глухим дзенькотом.
— Ваша величність, — шанобливо звернувся хтось, — зробіть нам честь, розповівши про цю велику битву!
Остін гмикнув і важко, наче знехотя, піднявся.
Був він високий і широкоплечий; пасма світлого волосся, мокрі від поту, прилипли до лоба й завитками лягли на скроні. І тепер він був красивий — особливою мужньою красою.
— Усі ми воїни, — кинув Остін недбало. — Усі знаємо, що таке кривавий бій… Бо зустріти дракона, панове — це вже не полювання. Це — війна, панове, і не на життя, а…
Він похитнувся — і Юта тільки тепер побачила, який він п’яний.
А Остін раптом розкинув руки, боляче при цьому зачепивши Ютине плече. Чи розмах крил показував, чи страхітливі розміри свого жахливого супротивника. У залі загули.
— Дракон! — вигукнув Остін. — Ящір! Шкірою його можна вистелити майдан… Він кинувся раптово, з неба, дихаючи вогнем… Тоді я різко відхилився вправо, а зліва — отак — наставив списа… Ратище обпалилося, як вугілля, але наконечник… Добрий наконечник мені викували! Він знову злетів і знову кинувся, але я…
У Юти раптом стислося серце. Вона згадала сутичку біля підніжжя Арманового замку.
Вона не згадувала її давно — якщо щиро, то вона її раніше й не пам’ятала, бо події того небувалого дня затяглися в її свідомості якимось туманом… Але тепер, слухаючи п’яне Остінове вихваляння, вона чітко уявила і замок, і дорогу, і Армана, і принца на коні…
Зі скелі, на яку її поставив Арман, усе було видно, мов на долоні. Вона була там увесь час і прекрасно бачила, що дракон злетів у повітря всього на секунду — і зовсім не дихав вогнем!
Ця маленька, давно загублена деталь раптом вразила її як відкриття. Уп’явшись очима в залиту вином скатертину, вона слухала Остіна й гарячково намагалася зрозуміти: чому згадала про це лише тепер? Чому це не вразило її одразу?
— Моя сокира розлетілася від одного удару по лусці… Луска в нього міцніша за найміцнішу сталь, і я вже думав, що буде мені кепсько… На моє щастя цей єдиний удар вдався на славу, чудовисько заточилося й гримнуло об землю! Я вихопив довбню…
Юта заплющила очі.
Та ні ж, це Остін гепнувся на землю. Арман підчепив його пазурами і зняв з сідла, як хазяїн знімає з куща стиглий помідор… І вона, дурна, заплющила очі й затулила вуха! Вона злякалася, що дракон уб’є Остіна, тоді як він уже разів з двадцять міг його вбити… Одного подиху вистачило б, вона ж не раз бачила, як Арман дихає полум’ям…
А Остін справді вихопив палицю, і, коли вона зважилася нарешті подивитися, принц опускав цю шипасту сталь на голову… На покірно підставлену голову…
Ґорґулья, чом же вона раніше… Остін, повернення, весілля, і Арман подався кудись далеко, став легендою, майже казкою…
— З останньої сили я вихопив довбню, панове! — Остін розійшовся надміру, очі його гарячково блищали, — і заніс н над головою… над головою ящера, зрозуміло! Але він метався й качався по піску, сичав і вивергав отруйну слину…
— Не було такого, — зненацька для себе сказала Юта. І сама злякалася — такий ефект мали її слова.
Остін хропнув і замовк. Ті в залі, що сиділи ближче й чули її слова, оніміли з роззявленими ротами; ті ж, що сиділи далі, голосно перепитували один в одного, що таке сказала королева і чому раптом замовк король.
Повільно-преповільно, по волосинці, король Остін повернув голову й подивився на дружину. Під цим поглядом Юта, судомно притискаючи руки до грудей, встала й мовчки, ні на кого не дивлячись, пішла нагору.
* * *
Ішов п’ятий день польоту над морем. Арманові крила махали конвульсійно й нерівно, він летів уже над поверхнею води — дедалі нижче й нижче. Не бачачи ні неба, ні обрію, він дивився вниз, і в товщі вод йому марилося таке, чого він уже не міг відрізнити від яви.
Бачилися йому кораблі — широкогруді морські красені з рядами високих і міцних щогл; розкинувши вітрила, вони мчали кудись стрілою, а дивне було те, що не поверхня води несла їх — вони рухалися під поверхнею, поглинені, всмоктані морем. То були бранці моря; море ніби влаштувало парад своїх жертв перед очима виснаженого дракона.
Арман бачив людські фігурки на чистих палубах — найчастіше це були чоловіки — моряки
