Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

— Я пам’ятаю тебе, — ледве чутно сказав король. — Якось на дитячому святі… ти сховала в глечик… вужа… Пам’ятаєш?

Юта спаленіла.

Авжеж, вона пам’ятала цю давню дитячу історію. Хлопчаки-пажі їй допомагали, і все вийшло якнайкраще. Глечик поставили на стіл… Очманілий від страху вуж зумів вилізти й кинувся тікати, перекидаючи по дорозі свічники та келихи… Її покарали, випадок вона запам’ятала на все життя, одначе король Контестар — а він був на святі разом з малим Остіном — запам’ятав теж!

— Ти завжди була… шибайголова, — сказав умираючий король. — Напевно, не дарма… тебе викрав… дракон.

Юта стояла перед кріслом, стискаючи почервонілими від холоду пальцями теплу хутряну муфту.

— Ти добра дівчинка, Юто, — прошепотів король. — Маю надію, що Остін… це… зрозуміє.

— Ваша величносте… — видихнула принцеса.

— Тобі… важко. Розкажи мені… як ви… живете.

І Юта стала розповідати — занадто бадьоро, переборюючи незручність. Не про себе, зрозуміло — про Остіна, свого уважного й ніжного чоловіка. І що довше розповідала — то з більшим запалом, навіть з натхненням.

— Дякую, — сказав нарешті Контестар. — Дякую, Юто… Приходь сюди завтра… вранці… Мені тепер… легше, і мене вивезуть… на прогулянку.

Увесь наступний ранок Юта пробула на терасі — сама. Ніхто не вивіз на повітря крісло-візок; принцеса стояла й дивилася, як коротшають довгі тіні… Потім у палаці здійнялася метушня, захряскали двері, забігали десятки ніг…

Три дні потому короля Контестара поховали з великими почестями, і народне горе було щире й глибоке. Втім, ще через два тижні воно змінилося щирою й глибокою радістю — принца Остіна було короновано, до нього тепер зверталися «ваша величносте».

Остінові присягли армія та гвардійці, посли інших королівств вручили йому свої вірчі грамоти, Королівська рада аплодувала, а делегати від міст і сіл доставляли вияви відданості.

Поздоровляли і Юту — вона стала королевою, проте не зраділа цьому нітрохи. Якби її воля, вона б тужила за старим королем значно довше, однак державні міркування змусили Остіна скоротити жалобу до одного місяця замість звичайних п’яти.

Коли термін жалоби минув, королівська пара відбула з візитами в сусідні держави.

З монархами Верхньої Конти Остін тепер був ріднею; молодих короля й королеву там зустріли як рідних дітей. Тиждень Юта розкошувала, живучи в рідному домі й радісно дізнаючись новини про давніх знайомих; одначе сестри її засмутили. Неначе раптово віддалилися, залишилися далеко внизу… не могли побороти ніяковості, спілкуючись з Ютою. Навіть Май! Немовби корона, опустившись на Ютину голову, зруйнувала щось дуже важливе…

Прощання було невеселе — ще й тому, що мав відбутися візит до Акмалії.

В акмалійській столиці Остіна та Юту зустріли прохолодно й цілком офіційно. Король, батько Олі-вії, чемно вибачився за те, що його дочка не зможе бути присутня на прийнятті на честь нового контестар-ського монарха — занедужала, відпочиває на природі.

Юта була цьому щиро рада. Вона чомусь боялася зустріти Олівію.

Сіли за столи; в залі було незвично тихо і якось незатишно. Під тарілкою в Юти виявився маленький, складений удвічі аркушик; здригнувшись, вона його розгорнула.

«Довгоноса погань спритно обкрутила бідолашного принца».

На Юту наче небо завалилося.

Хтось говорив промови, поруч уважно слухав Остін, а Юта над усе боялася, що він помітить аркушик у її руках і запитає: «Що це?»

За нею спостерігають. Тільки й чекають, щоб вона почервоніла чи заплакала. Треба триматися.

Де діти кляту записку? Зім’яти й викинути, щоб слуги прочитали?

Вона всміхалася так, що аж зсудомило губи, а руки під столом терзали і рвали папірець, допомагаючи Юті витерпіти цю гру.

Минула ціла вічність, перш ніж нескінченне прийняття завершилося; Юта не доторкнулася ні до вина, ні до страв. Остін дивився на неї осудливо, прошепотів навіть:

— Королево, як ви поводитесь?

Королева притлумила в горлі спазм.

Також було заплановано прогулянку в зимовому саду і зустріч Остіна з Королівською радою Акмалії, проте Юта залізла в карету й сказала, що хоче негайно їхати додому. Остін був чорний як хмара:

— Що таке? Що за істерика?

Юта вся тремтіла, мов у пропасниці; вона була в такому стані, що якби Остін зараз запитав: «То що ж сталося, люба?» — вона б не витримала і все розповіла.

Та він не запитав.

Візит був перерваний через несподівану хворобу королеви Юти. Остін не забажав їхати з нею в кареті — йому подали верхового коня.

Трясучись у задушливій оксамитній напівтемряві, Юта ковтала сльози й думала: це неправда. Остін одружився з нею через кохання… Вона ще доведе, що гідна бути його дружиною!

Вона відсунула на вікні фіранку й побачила зірки. Високо, в зеніті, сяяв Вінець Прадракона.

* * *

У темному й неясному своєму дитинстві він чув від когось — від батька чи від діда — стародавню приказку: Дракон завжди знайде шлях за море.

За море вирушали найдужчі чи найзавзятіші. Чи найфанатичніші — бо за щастя побачити землю Прадракона іноді доводилося платити й життям. Двісті перший нащадок Арм-Анн ніколи не думав про прощу.

І от, зависнувши в зеніті над замком, він уперше про це задумався. «Зубцюваті скелі — хребет Прадракона, сліпуче сонце — Прадраконове горло…» Арм-Анн усвідомив, що залишити все як є — означає приректи себе на довгу смерть від туги.

Дракон завжди знайде шлях за море.

Він зійшов у підземелля й попрощався з предками — дехто з них склав голову, шукаючи святиню роду. Вони були б утішені шляхетним поривом молодшого непутящого нащадка.

Потім він повернувся в кімнату з каміном і довго сидів, дивлячись на попіл. Тепер Юта спокійна й щаслива. Він жив без неї двісті з гаком років, а з нею не прожив і року. Порожнеча, діра, що лишилася після неї, згодом заросте; тягтимуться й тягтимуться дні, він постарішає і, можливо, іноді дозволятиме собі спогад… Іноді. І день, коли він згадає Юту, раптом виділиться з низки довгих і однакових днів. Але це буде потім, коли стихне це… цей… Напевно, біль утрати.

Авжеж, люди це називають саме так. Мине час, і всілякі дрібниці перестануть йому нагадувати про Юту. Але для цього треба перечекати, перетерпіти.

Розвиднілося.

Арман підвівся і, не озираючись, покинув замок. Шлях його лежав до вигнутої лінії обрію.

Могутні крила розсікали ревище вітру. Внизу панічно металися сірі силуети чайок. Він трохи зменшив швидкість — хтозна, скільки доведеться летіти без зупинки, без перепочинку?

Потім чайки зникли — Арман летів усе далі й далі від твердої землі. Небо над головою було так само чисте, проте справа і зліва тяглися широкі поля хмар. Здіймаючись вище, він бачив їхні спини — рожеві з білим, схожі на купи каледонячого пуху. Хмари