Ерагон - Крістофер Паоліні

Мандрівники продовжували просуватись на південь слідом за разаками. Ерагона дуже дратувало те, що разаки весь час випереджали їх на кілька днів. Іноді він ладен був уже змиритися з невдачею, як раптом вони знаходили новий слід чи якийсь знак на дорозі, і в юнаковій душі знову спалахував вогник надії.

Упродовж усієї своєї подорожі берегами річки Нінор і прибережними рівнинами мандрівники так і не зустріли жодної живої душі. Тож їхнім вправам ніхто не заважав. Нарешті вони підійшли до Дарета, першого селища після Язуака.

* * *

В останню ніч перед відвідинами села Ерагонові наснився напрочуд яскравий сон. Він побачив Герроу з Рораном у зруйнованій кухні на фермі. Ті прохали допомогти їм відновити будинок, але він лише скрушно хитав головою. «Я переслідую твоїх убивць», — прошепотів він дядькові.

«Хіба ж я схожий на мертвого?» — ображено спитав Герроу.

«Я не можу вам допомогти», — м’яко відповів Ерагон, відчуваючи, як на очі йому навертаються сльози.

Несподівано пролунав рев, і Герроу обернувся на одного з разаків. «Тоді ти помреш», — прошипів той і рушив на хлопця.

Ерагон прокинувся в холодному поту й довго дивився на мерехтіння зірок.

— Усе буде добре, малий, — ніжно озвалась Сапфіра.

Дарет

Дарет було розташовано по обох берегах річки Нінор, поруч з якою він, власне кажучи, тільки й міг існувати. Маленьке село виглядало занедбаним і не подавало жодних ознак життя.

Обережно роззираючись навсібіч, Бром із Ерагоном наблизились до нього. Цього разу Сапфіра сховалася неподалік і була готова будь-якої миті прийти на допомогу.

Прибульці в’їхали в Дарет, намагаючись не порушувати загальну тишу. Здоровою рукою Бром стискав свого меча, оглядаючи все довкола. Ерагон так само тримав лук напоготові. Проминаючи мовчазні будинки, вони обмінювалися збентеженими поглядами. «Якось недобре все це виглядає», — поділився своїми думками із Сапфірою юнак. Та нічого не відповіла, але він відчув, що дракон уже готовий вирушити до них. На дорозі з’явилися свіжі сліди дитячих ніг. Але де ж самі діти?

Бром в очікуванні застиг, коли вони в’їхали до центру Дарета, так і не побачивши жодної душі. Спорожнілим селищем гуляв вітер, здіймаючи куряву.

— Ушиваймося звідси. Мені це не подобається, — розвернув коня старий. Ерагон подався слідом.

Раптом за кілька кроків із-за будинків несподівано викотилися вози й загородили їм шлях. Наляканий Кадок рвучко спинився поряд зі Сніговієм. Назустріч прибульцям вистрибнув смаглявий чолов’яга. На боці в нього висів палаш, а в руках він тримав лук із напнутою тятивою. Ерагон також звів свою зброю й прицілився в незнайомця.

— Стій! — закричав той. — Опусти зброю. Ви оточені шістьма десятками лучників. Спробуйте бодай поворухнутись — і вони стрілятимуть.

Ніби підтверджуючи ці слова, на дахах сусідніх будинків виросли постаті озброєних чоловіків.

«Не наближайся, Сапфіро! — подумки закричав Ерагон. — Їх надто багато! Якщо ти з’явишся, вони розстріляють тебе ще в небі!» Дракон почув свого господаря, але важко було сказати, чи послухається він наказу. Тож юнак приготувався використати магію. «Я мушу спинити стріли, перш ніж вони вразять нас із Бромом», — вирішив юнак.

— Чого вам треба? — спокійно спитав Бром.

— Навіщо ви сюди прийшли? — вигукнув чолов’яга.

— Ми хочемо купити харчів і послухати новини. Тільки задля цього, не більше. Ми їдемо до мого двоюрідного брата в місто Драс-Леона.

— Але ж ви до зубів озброєні, — зауважив незнайомець.

— Та й ви нівроку, — відповів Бром. — Такі вже зараз часи.

— Ваша правда, — погодився чолов’яга. — Я не кажу, що ви бажаєте нам зла, але останнім часом тут було кілька сутичок з ургалами та іншим непотребом, тож я не можу вірити вам на слово.

— Якщо ви нам не вірите, то що ж робити? — обережно спитав Бром.

Люди на дахах не рухались. Це означало, що вони або добре вимуштрувані, або дуже налякані. Звісно, друге було б значно краще.

— Ви кажете, що приїхали по харчі, — продовжував незнайомець. — Чи згодитесь ви зачекати, доки ми їх вам принесемо? А потім ви розплатитеся й негайно ж поїдете звідси.

— Гаразд, — пролунало у відповідь.

— Коли так, — зрадів чолов’яга, опускаючи лук, але не знімаючи стрілу з тятиви, — перекажіть моїй людині все, що вам треба.

Після цих слів один із лучників зістрибнув на землю й підбіг до прибульців.

Бром перелічив усе необхідне.

— Якщо маєте пару рукавичок, — додав він насамкінець, — що підійшли б моєму племінникові, я б теж залюбки їх придбав.

Лучник кивнув і побіг до будинків.

— Моє ім’я Тревор, — озвався чолов’яга, що й досі стовбичив перед мандрівниками. — Я з радістю потис би вам руку, але за теперішніх часів волію триматися на відстані. То звідки ви будете?

— З півночі, — ухильно відповів Бром. — Але ми ніде не жили так довго, щоб можна було називати те місце своїм домом. То це ургали змусили вас так оборонятися?

— Ургали, — відповів Тревор, — і ще дехто. Ви маєте новини з інших міст? Ми дуже рідко чуємо про них. Кажуть, що вони теж в облозі.

— Мені прикро переказувати таку сумну новину, — сказав старий, — але два тижні тому ми проїздили сплюндрований Язуак. Усіх мешканців було вбито й звалено в купу. Ми хотіли їх гідно поховати, але на нас самих напало двоє ургалів.

Вражений цією звісткою, Тревор відступив на крок, опустивши очі вниз.

— Горе-горе, це справді темні часи, — забриніли сльози в його голосі. — Але як це двом ургалам вдалося перебити всіх у Язуаці? Тамтешні люди були добрими воїнами, я мав там друзів.

— Мені здається, що село винищила ціла банда ургалів, — відказав Бром. — А ті, що напали на нас, були дезертирами.

— Скільки ж їх було в тому загоні?

— Достатньо, аби стерти Язуак з лиця землі, — відповів старий, порпаючись у своїй торбі. — Та водночас мало, аби залишатись непоміченими в степу. Одним словом, десь близько півсотні або сотні бійців. Хай там як, обидва варіанти не обіцяють вам нічого доброго.

Тревор приречено кивнув.

— То, може, вам ліпше покинути село? — продовжував Бром. — Ця земля стала надто небезпечною для спокійного життя.

— Я згоден, але люди не хочуть про це навіть чути, — відповів Тревор. — Це наш спільний дім, хоч сам я й мешкаю тут усього кілька років, тож він важить для нас більше за життя. Досі ми якось відбивали напади ургалів-одинаків, і це неабияк надихало місцевих людей. Утім, боюся, що тепер одного ранку ми всі