Третя крапля магії - Лариса Лешкевич
Тупіт копит, собачий гавкіт сполохали сонний ліс. Тривожні червоні відблиски заметушилися серед темних кострубатих стовбурів.
Ізенар, обшукавши будинок і двір, зрозумів, що Айне вдалося якимось дивом вибратися за ворота і наказав розшукувати її в лісі з собаками та смолоскипами. Він сам очолив цю погоню.
Ізенар побоювався не того, що дівчина зуміє втекти назад в Етеляну, – у цьому випадку він має повне право вимагати її назад, нехай навіть публічно, погрожуючи війною, бо між ним та Саймом відбулася чесна угода, – ні, Ізенар боявся, що з Айной станеться якесь непоправне лихо.
Околиці Сухого русла кишать невідомими небезпеками, і втратити такий цінний видобуток було б дуже прикро, адже другої такої не знайти на Землі Процвітання! Можливо, десь у далеких краях і живуть, подібні до них, що володіють магією, але достеменно Ізенар цього не знав. Світ надто великий, а він бачив лише малу його частину!
Теумар відразу зрозумів, що означає цей шум у лісі і кинувся назад у будинок. Укка чаклувала над розбитою потилицею все ще непритомної, прикритої легким покривалом Айни.
– Шукають! – промовив він голосом, що переривався від хвилювання. – Але сюди вони не посміють увійти!
– Не посміють! Однак я не маю наміру ховати її, – холодно озвалася Укка, – тому, нехай вони її знайдуть… Іди, клікни батька. Я маю поговорити з ним.
Теумар хотів було заперечити, але натрапив на гострий, незаперечний погляд чаклунки і зрозумів, що вимагати чи вмовляти – марно. А загрожувати – небезпечно.
Він мовчки вийшов із дому.
Шум погоні котився лісом. Ізенар і справді не наважувався порушити спокій і усамітнення Уккі, він знав, що мудра пустельниця не зробить нічого, що може зашкодити Лянсіді.
Теумар видав особливий пташиний крик, який міг розпізнати лише його батько. За кілька хвилин безладний тупіт і собачий гавкіт стихли, немов за помахом чарівної палички.
Теумар ще раз крикнув, і незабаром із темряви лісу на самоті виїхав Ізенар. Він анітрохи не здивувався, побачивши сина посеред дрімучого лісу.
– Айна тут, батьку, – тихо промовив Теумар, кивнувши назад, на будинок Уккі. – Я знайшов її. Тільки вона поранена, непритомна...
– Добре, – спокійно відповів Ізенар, зістрибуючи на землю.
– Рана не завдасть клопоту, – сказала Укка, коли вони увійшли всередину, – Але чи потрібно приводити її до тями?
– Про що ти говориш? – спитав Ізенар, роздивляючись безвольно розкидану по ліжку, все ще бліду дівчину.
– Тобі потрібна непокірна, здатна вп'ятися зубами в горло, як дика кішка? – з легкою глузливою усмішкою спитала чаклунка.
– Ні, – повільно відповів вождь Лянсіди, – я хочу, щоб вона була слухняна і ласкава, хай не зі мною, але з сином.
– Батьку! – вигукнув Теумар.
– Мовчи! Я все сказав тобі раніше і повторювати не маю наміру! – Ізенар грізно підвищив голос.
Потім він знову окинув уважним поглядом непритомну Айну і додав:
– Але якщо зумієш підкорити її волю лише моїм бажанням, зробити її закоханою в мене, змусиш добровільно прийти до моїх обіймів…
– Є дуже сильні любовні чари, що забирають розум, – сказала Укка після недовгої паузи.
– Ні, так не годиться, – похмуро відповів Ізенар, – ти й сама знаєш чому.
– Знаю. Тому все, що я можу зробити для тебе – це на якийсь час позбавити її пам'яті, – відповіла Укка.
– Пам'яті позбавити? – задумливо перепитав Ізенар, погладжуючи сиву бороду.
– Вона стане як чисте полотно, на якому можна вишивати все, що заманеться. Якщо ти переконаєш її…
– Скажеш їй, що вона твоя дружина! – з радістю підхопив Теумар, – і все справдиться як треба…. Якщо ти будеш з нею добрий і ласкавий, то рано чи пізно…
– Неможливо приспати пам'ять надовго. Дівчина сильна, але на наше щастя – дуже юна, і сила її все ще дрімає, – сказала Укка і запитливо подивилася на Ізенара, – То що мені робити з нею?
– Як довго вона пробуде в темряві безпам'ятства? – спитав Ізенар.
– Важко обіцяти напевно… Можливо, кілька діб…
– Але потім можна дати їй ще зілля ...
– Такий спосіб спрацює, але не думаю, що на тривалий час. Щоразу дія чар буде слабшати, її кров почне очищатися швидше, і врешті-решт зілля стане марним, – попередила чаклунка.
– Я зрозумів. Скільки ми маємо часу до того, як її магія пересилить зілля?
– Вважаю, не більше двох місяців.
– І все ж варто ризикнути! Ймовірно, за цей термін мені вдасться завоювати її відданість, самовпевнено промовив Ізенар.
Очі його жадібно заблищали. Молода, вродлива, любляча дружина – хіба це не гідна нагорода і не насолода для одиноких і нудних днів, які проводить він у Лянсіді? Гарні служниці – швидкоплинна розвага, вони не йдуть ні в яке порівняно з спадкоємицею Етеляни. Навіть влада не так переймала чуттєвість Ізенара, як можливість мати Айну. Думка про те, щоб віддати її Теумару, почала здаватися нестерпною. Хлопчик і без того має все, що забажає.
