Волонтер - Дмитро Білий

спробував максимально розслабити м’язи, хоча це було зробити дуже важко — вологе холодне повітря вже примусило мене добряче змерзнути. Тоді обережно вивільнив долоні з рук Марини й зігнувся, готуючись до стрибка.

Кроки наближалися, я побачив промінь, що пробивався крізь густий пил. Сподівався, що людина пройде повз нас. Так би, можливо, і сталося, але в цю мить (а коли ж іще, як не зараз?!) Марина чхнула.

Людина, що стояла в якихось трьох кроках від мене, різко повернулася. Я вискочив йому назустріч, викинувши вперед руки. Ліва рука наштовхнулася на сталевий ствол автомата. Я вчепився у ствол і різко розвернувся вбік. Черга над моєю головою не зачепила мене, але на деякий час зробила глухим. Ліхтарик упав на підлогу… Утримуючи чужий ствол рукою, я щосили рубонув ребром правої долоні в горло нападника. Він коротко захрипів і повільно сповз додолу. Я забрав автомат, схопив ліхтарик з підлоги, висмикнув зі схованки Марину, і ми побігли вперед…

Позаду почулися голоси, я обернувся, присів на коліно й пустив навмання коротку чергу. Потім ми знову бігли, чіпляючись за гострі виступи стіни.

«Шахта має бути затопленою,» — раптом зблиснула думка в мене в голові. Але роздумувати далі часу не було. Захлинаючись від бігу й густого пилу, ми знов завернули в якийсь штрек. Здається, нам вдалося відірватися від гонитви. Під ногами валялися наче уламки крокв та іншого гірничого мотлоху. Ми навмання зробили ще один поворот і застигли: перед нами відкрилася велика печера — мабуть, колись початий та не прорубаний штрек.

Печеру освітлювало м’яке полум’я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. Але найбільше мене вразили написи на стінах — численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній від нас стіні було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які я бачив на китайському медальйоні. Під стіною лежав великий пензель, а поряд з ним валіза з двома великими срібними дзвонами й ваза з якоюсь темною фарбою. Мені здалося, що я опинився в останньому розділі рукопису таємничого осавула. Усе було як тоді, в Маньчжурії. Тільки ось біля стіни сидів сивий чоловік, на колінах якого я помітив снайперську гвинтівку. Я механічно пересмикнув затвором автомата.

— Доброї ночі, — втомлено сказав чоловік. Я зустрівся поглядом із його очима і зрозумів, що не зможу натиснути на гачок.

— Я знаю, хто ви, — ледь зміг промовити я.

21
Хто сьогодні має вмерти, або
Що може розповісти двічі воскреслий

Чоловік уважно дивився на мене. Я добре бачив його сині очі, які не змогли зачепити ні час, ні жорстке життя. Сиве волосся спадало йому на високе чоло. Обличчя нагадувало мармурові обриси давно забутих римських імператорів, полководців та тираноборців.

Досить давно я привчив себе нікого й нічого не боятися в цьому світі. Але ця людина викликала невідворотне відчуття жаху, але жаху, який міг і спалити, і відновити водночас.

Я опустив автомат, здивовано відчуваючи, що мої руки тремтять. Марина вчепилася обома руками за моє плече.

— Ви Петро Дашевський? — несміливо запитав я.

Чоловік опустив голову. Його рука повільно торкнулася пальцями гвинтівки. Він повільно захитав головою.

— Ні, — тихо промовив він.

— Ні, — знов, як відлуння, донеслися до мене його слова, — ти здогадливий, але занадто стереотипно уявляєш світ.

Петро Дашевський умер. Я ніс його на собі двадцять кілометрів по тайзі. У мене було шістдесят набоїв. Два ріжки для автомата. Не знаю, скільки я вбив цих нещасних мобілізованих хлопців. Я стріляв їм у голову. Їх було багато, а в мене всього тільки шістдесят набоїв. Цієї кількості надто мало навіть для годинної розвідки боєм, а я утікав, відстрілюючись, тиждень. Тому бачив, як бризкали мізки з їх голів…

Чоловік знов замовк, потім, не розплющуючи очей, продовжив:

— Як дивно — ти все життя несеш відповідальність за людину, про яку мало що знаєш. І в той же час ти можеш убити заради неї людей, про яких не знаєш нічого, але які могли б викликати в тебе, за інших обставин, не менше співчуття… та каяття…

Чоловік замовк. Потім знову почав розповідати. Він не звертався ні до кого, він був занадто втомлений, він просто говорив:

— Я тягнув мертвого Петра ще три дні. Я тягнув його труп через болота, тягнув, обдираючи його і себе, крізь дерева непролазної тайги. Я довго не вірив, що він умер. А далі… далі були занадто хороші стрільці. Місцеві. Їм давали дві щоденні пайки вертухая за дві відрізані долоні втікача… Благородні туземці… Я б кинув його, але не міг знайти таке болото, звідки вони не могли б витягнути його й відрізати руки. Тому я тягнув його далі. Я залишав вогнище, саджав біля нього труп Петра й ховався, а потім розстрілював їх, коли вони збиралися навколо вогнища й померлого. Останніх, коли в мене закінчилися набої, я вбив ножем. Потім я знайшов трясовину. Скинув туди його. Поховав. Навіть намагався згадати молитву, коли труп засмоктувала трясовина… Він так і не встиг прочитати записи свого батька, він так і не встиг зрозуміти, за що його запроторили в Сибір, він так і не збагнув, що від нього хотіли дізнатися на нескінченних допитах. Тому я і став вічним відповідальним за рукопис його батька… І за ці два кляті медальйони… А потім я добрався до Владивостока. Єдиний, хто залишився живим з п’ятнадцяти тисяч повсталих. А потім, потім я вирішив випробувати цю посмішку Будди, я добрався до Донбасу, прийшов на шахту й назвався своїм справжнім ім’ям. І все…

Старий засміявся. Від цього сміху мороз продер мене поза шкірою.

— Хто вони, —