Волонтер - Дмитро Білий

— Здається, приїхали, — нарешті почув я голос шофера. Ми вибралися з машини. З моєї голови зняли мішок і розімкнули наручники. Я озирнувся — навколо було вже темно, подивився на годинник — 22:30. Десь удалині можна було побачити при світлі місяця залишки покинутого шахтарського селища, тільки в двох чи трьох будинках лякливо мерехтіли вогники. Машина наша стояла між високими териконами, повітря було чисте, але до нього примішувався так добре знайомий мені, як, зрештою, і кожному мешканцю нашого краю, запах жужелиці та відвального шлаку.

«Ось так, зараз скинуть у шурф, як тих молодогвардійців,» — із сумом подумав я, розтираючи закляклі від наручників зап’ястя. Марина підійшла до мене і вчепилася мертвою хваткою мені в руку. Вона тремтіла.

— Пішли, — махнув рукою охоронець і подався, звично відшукуючи якусь непомітну стежку, що петляла кудись між дерева. Позаду нас човгали ще два «цербери». У руках одного зловісно виблискував пістолет, другий ніс велику валізу.

Різні плани втечі виникали в моїх думках, але було зрозуміло, що вони усі невдалі. Утім, я знав, що для того щоб нас убити, не обов’язково було їхати майже чотири години. Отож цю гру треба було довести до фіналу.

Невдовзі ми вийшли до темного провалля, швидше за все — входу до шурфу закинутої копальні. Вхід перегороджували сталеві грати. Біля шурфу стояло ще двоє і нервово курили. На їх плечах я побачив десантні автомати з укороченими стволами. Один з них, наскільки мені здалося, нагадував китайця. Другого я впізнав відразу. Це був… Владік. Я зупинився — раптом мені здалося, що повітря навколо насичується недоброю пульсуючою енергією.

І тут до мене остаточно дійшло, що все це не сновидіння, що все прочитане мною є правдою, правдою, що вивела мене за межі звичного світу і все ближче і ближче штовхає до таємниць, здатних зламати всі мої уявлення про реальність…

Один з охоронців напрочуд легко відкрив ґрати і включив ліхтарик:

— Сюди, — махнув він нам рукою.

Я на мить завагався. Охоронець підійшов до мене — обличчя його було напружене, страх, причина якого була поки що не зрозуміла, а від того ще більш відчутний, здавалося, передавався всім навкруги.

— Давай, не вагайся, — з цими словами «цербер» поклав мені руку на плече. Я вже зібрався зробити перший крок, як охоронець застиг на місці й почав повільно опускатися на землю — на грудях у нього з’явилася червона цятка, поступово розпливаючись плямою крові.

Я схопив Марину за руку і впав разом з нею на землю. Охоронці попадали поруч, у їх руках була зброя. Але навколо стояла тиша. Пройшло кілька хвилин. Один з охоронців витягнув мобільний телефон, але навіть не встиг натиснути на кнопку. Голова його тіпнулася, і він завмер.

Мені пригадалася стара китайська стратегема, яку інтерпретував приблизно так: «Поки між собою б’ються тигр та дракон, мавпі краще подивитися на цей бій з іншого берега».

Тому, не довго вагаючись, схопив Марину за руку й потягнув до чорного провалля. Зрозуміло, що краще було б гайнути кудись удалечінь за терикони, але виходи на простір прикривали охоронці. До того ж, підставлятися під кулі невідомого снайпера в мене жодного бажання не виникало.

Ми підповзли до входу в шурф, я відчув під ногою сходинки, і ми, сподіваюся, нечутно, сковзнули вниз.

— Тихо, ані пискни мені, — прошепотів я Марині, і ми почали спускатися, кожну мить ризикуючи зірватися й полетіти в похмуру безодню. За якийсь час я озирнувся — малого шматка зоряного неба позаду вже не було видно.

Легені стиснула холодна сирість. Я йшов попереду дівчини, обережно намацуючи підошвами нові й нові сходини — здавалося, вони ніколи не закінчаться. Але вже через пару десятків кроків я відчув, що ступив на рівну поверхню. Обняв Марину за талію — мені здалося, що вона ось-ось може знепритомніти, — і повів її далі довгим, вузьким штреком. Розраховував пересидіти в темряві якомога більше часу, поки всі ці божевільні перестріляють один одного. З іншого ж боку, я боявся заблукати — легенди про таких загублених у забутих шахтах я чув з дитинства.

Ми зупинилися — відчувся легкий сирий продув. Якщо мої висновки були правильні, попереду мав бути ще один тунель. Найрозумнішим в цій ситуації було, на мою думку, причаїтися в якійсь ніші і припинити блукати далі. Що я і зробив. Намацав руками якусь брилу, за якою було щось на зразок невеликого гроту, завів туди Марину, скинув з себе куртку й постелив на кам’янисту підлогу.

— Сідай, — коротко наказав я дівчині, а сам застиг, напружено дослухаючись до тяжкої тиші.

Чомусь мені згадалися розповіді про злого демона, що жив у шахтах, — Шубша. Я спробував відігнати ці думки, але на зміну їм прийшов ще один спогад. Колись я мандрував Карпатами, і один старий гуцул розповідав про Довбуша (ро речі, там усі старі гуцули, як я помітив, розповідають про Довбуша). Так ось, той старий розповідав мені, як опришки ховалися в печерах. «Найстрашніше, — казав він, — це тиша, два дні — і можна збожеволіти».

Зараз тиша була приголомшлива, але до неї з новою силою додавалося відчуття, яке я помітив ще на поверхні, відчуття наближення злої, нелюдської енергії Я механічно стиснув медальйон, який і досі лежав у мене в кишені. Знов спромігся відкинути всі думки й зосередився на тиші.

Раптом почулися тихі кроки, і вдалині зблиснуло світло ліхтарика.

Хтось наближався до нас.

Я