Американські боги - Ніл Гейман
Яйця тигра, ой-ля-ля
На сніданок з’їв їх я
Непереможний я, ніби буран
І жити я буду тепер, як султан
У Тигра-бо дуже смачненькі мудя,
І з’їв їх сьогодні-бо я
Яйця тигра, ой-ля-ля
На сніданок з’їв їх я.
І Старий Макак рже, як коняка, хапається за боки, і його аж підкидає, він тупотить, тоді починає підспівувати: «Яйця тигра, ой-ля-ля, на сніданок з’їв їх я», клацає пальцями, крутиться навколо себе. І каже мені: «Така гарна пісня!». Каже: «Піду, заспіваю її моїм друзям». «Іди-іди», — кажу я, і вирушаю назад до ставка.
А тим часом Тигр біля ставка кидається туди сюди, а його хвіст метляється з боку в бік, а вуха і шерсть на загривку стоять сторчака, і Тигр клацає своїми страшнючими зубами-ножаками в бік кожної комашинки, яка насмілилась потрапити йому на очі, а його очиці горять помаранчевим вогнем. Він злий, і страшний, і величезний, але між його ніг бовтаються манюсінькі яєчка, найменшенькі і найпоморщеніші чорненькі яєчка, які ви колись бачили.
«Чуєш, Анансі, — каже мені тигр, — ти мав би охороняти мої яйця, поки я купався. Але коли я вибрався зі ставка, на березі не було нічого, крім оцих чорних, скрючених, не вартих і щербатого шеляга павучих яєць, які оце зараз в мене між ногами!».
Ну і я йому кажу: «Я старався з усіх сил! Але потім сюди прийшли мавпи, прийшли і зжерли твої яйця до крихточки, а коли я намагався їх відігнати, вони ще й мої рідні яєчка відірвали. І я, осоромлений, утік геть!».
«Ти брехун, Анансі, — каже мені тигр. — Я зжеру твою печінку».
Але потім він чує, як мавпи йдуть до ставка. Десяток радісних макак, вони підстрибують, клацають пальцями і на всю горлянку волають:
Яйця тигра, ой-ля-ля
На сніданок з’їв їх я
Непереможний я, ніби буран
І жити я буду тепер, як султан
У Тигра-бо дуже смачненькі мудя,
І з’їв їх сьогодні-бо я
Яйця тигра, ой-ля-ля
На сніданок з’їв їх я.
І тигр завиває, тигр ричить-гарчить, і кидається в ліс, щоб спіймати макак, а макаки пищать-верещать і ховаються в кронах найвищих дерев. А я чухаю свої гарненькі новенькі величезні яйця, і розумію, що вони дуже приємно висять собі між моїх кістлявих ніг, і йду собі додому. А Тигр і по сей день продовжує ганятись за макаками. Тому пам’ятаймо: те, що ти невеличкий, не означає, що ти слабкий.
Нансі усміхнувся, схилив голову у поклоні, розставивши руки, приймаючи оплески і сміх на свою адресу, ніби щось звичне, а тоді повернувся на місце — туди, де стояли Тінь і Чорнобог.
— Я ж сказав — жодних історій! — зашипів Середа.
— І ти називаєш це історією? — пирхнув Нансі. — Я ще навіть горло не прочистив. Просто розігрів їх для тебе. А тепер іди і відсмали.
Середа ступив уперед — так, щоб вогнище добре освітлювало його, височенного старигана зі скляним оком у старому пальті «Армані». І ось він стояв, дивився на людей, що сиділи на дерев’яних лавах перед ним, і дуже довго не казав нічого — Тінь повірити не міг, що хтось може почуватися впевненим, настільки затягнувши мовчанку. І тоді Середа заговорив.
— Ви мене знаєте, — почав він. — Ви всі знаєте мене. Небагато з вас мають підстави любити мене, але я цього і не прошу. Любите ви мене, чи ні — ви мене знаєте.
З лав почулися шурхіт і перешіптування.
— Я тут довше, ніж більшість із вас. Як і більшість із вас, я гадав, що ми зможемо перебитися на тому, що вже маємо. Так, ми мали недостатньо для щастя, але достатньо, щоб вижити. Але тепер це не так. Насувається буря, і це не наших рук справа.
На мить він замовк. Ступив крок уперед і склав руки на грудях.
— Пливучи до Америки, люди привозили нас із собою. Вони привезли мене, і Локі, і Тора, Анансі і Бога-Лева, лепреконів і клуриконів, і банші, Куберу і Пані Заметіль, і Астарту, і привели вони вас. Ми прибули сюди в їхніх думках, ми прижилися тут. Ми мандрували з поселенцями до нових заокеанських земель. І цих земель було багато. Скоро люди покинули нас і згадували тільки як створінь зі Старого світу, ніби ми не супроводжували їх до нових горизонтів. Ті, хто справді вірили в нас, відійшли чи зневірились, а ми залишились. Розгублені, злякані, неприкаяні, ми залишились перебиватись на злиденних крихтах поклоніння і обожнювання, які тільки могли знайти. Перебиватися, ледве зводячи кінці з кінцями.
— Отак ми живемо, прибульці мимохіть — нас виштовхнули на край реальності, де нікому не цікаво стежити за нами. Ми мусимо змиритися з тим, що майже ні на що не маємо впливу. Ми полюємо на них, обшахровуємо їх і тим живемо, ми роздягаємося за гроші і продаємо наші тіла, і напиваємося в дим, ми заливаємо бензин до баків, і крадемо, і обманюємо, ми пролазимо у найдрібніші шпарки, ми принишкли на самому дні. Старі боги в цій новій безбожній стороні.
Середа знову змовк. Його важкий, та водночас урочистий погляд ковзав по слухачах. Втім, вони повертали цей погляд незворушно, з лицями ніби застиглі маски. Середа прокашлявся і смачно плюнув у вогонь. Язики полум’я здійнялися і освітили всі закутки чертога.
— У всіх нас було безліч можливостей на власні очі пересвідчитися в тому, що на американському дереві Віри виросли нові боги: боги кредитних карток і швидкісних трас, інтернету і телефонних мереж, і радіо, і лікарень, і телевізорів, боги пластику, електронної пошти і неону. Гордовиті боги, товсті і недоумкуваті, роздуті від відчуття власної новизни і незамінності. Вони знають про нас, бояться нас і ненавидять нас. Якщо ви думаєте, що це не так, — ви себе дурите. Як тільки випаде нагода, вони зметуть нас з лиця землі. Нам час об’єднатись. Нам час діяти.
Літня жінка у червоному сарі ступила на світло. Між її брів виблискував темно-синій камінчик.
— То ти скликав нас, щоб слухати це безглуздя? — спитала вона і пирхнула, здивовано та роздратовано.
— Так, я скликав вас,