Американські боги - Ніл Гейман
— Для чого?
Але Середа тільки посміхнувся. Вони ішли далі і далі поміж дерев тьмяно освітлених «Вчорашніх вулиць». Безліч порцелянових вікторіанських ляльок із пухкенькими губами, схожих на реквізит до фільмів жахів, витріщались на них із запилюжених вітрин. Бруківка під ногами, темна стеля над головами, механічна музика. Вони минули коробку з поламаними маріонетками і здоровенну музичну скриньку за склом. Минули кабінет стоматолога і аптеку («Імпотенція виліковна! Скористайтеся магнетичним поясом О Дірі!»)
У кінці вулиці стояла велика скляна коробка з жіночим манекеном всередині. Манекен був одягнений як циганська ворожка.
— Отже, — спробував перекричати механічну музику Середа, — перед тим, як починати якусь затію чи прожект, пасує порадитися з норнами. Тож нехай ця старенька провидиця стане нашою Урд, га?
Старий опустив мідяка Дому-на-Скелі в щілинку. Застиглим, неприроднім рухом ворожка підняла і знову опустила руку. Автомат виплюнув паперову смужку.
Середа взяв її, прочитав, хмикнув, склав і сховав до кишені.
— Не розкажеш, що написано на твоїй? — запитав Тінь. І додав: — Потім дам тобі прочитати свою.
— Удача чоловіка — справа його власних рук, — процідив Середа. — Я навіть не попросив би глянути на твою.
Тінь впустив у щілину свою монету. Вийняв смужку паперу. Прочитав.
КОЖЕН КІНЕЦЬ ЦЕ НОВИЙ ПОЧАТОК
ТВОЄ ЩАСЛИВЕ ЧИСЛО НЕ ІСНУЄ
ТВІЙ ЩАСЛИВИЙ КОЛІР МЕРТВИЙ
Девіз: ЯКИЙ БАТЬКО, ТАКИЙ СИН
Тінь закотив очі. Згорнув передбачення і поклав у внутрішню кишеню.
Вони пішли далі вниз червоним коридором, минули кімнати, заповнені стільцями, на яких лежали скрипки, віолончелі, і альти, що починали грати самі — чи вдавали, що грають, — якщо кинути монетку. Пооббивані клавіші, потріскані тарілки. Шланги вдували повітря у кларнети та гобої. Тінь із подивом помітив, що механічні руки, граючи на інструментах, зовсім не торкалися смичками струн, а струни були подекуди обірвані чи обвислі. Він розмірковував, чи цю музику створювали духові та ударні, чи це був просто магнітофонний запис.
Здавалося, вони подолали кілька миль, поки дісталися до кімнати, що називалась «Мікадо». Замість однієї зі стін кімнати там була жахлива інсталяція у псевдо-орієнтальному стилі дев’ятнадцятого століття: насуплені механічні ударники визирали з лігва інкрустованого дракона і лупили по цимбалах і барабанах. Коли Тінь із Середою зайшли, ті знущалися над Danse Macabre Сен-Санса.
Чорнобог сидів на лавці під протилежною стіною і відбивав пальцями ритм. Свистіли сопілки, дзвеніли дзвоники.
Середа вмостився поруч із Чорнобогом. Тінь вирішив постояти. Чорнобог простягнув лівицю і потис руку спершу Середі, тоді — Тіні:
— Гарна зустріч.
І знову сів, вочевидь насолоджуючись музикою.
Danse Macabre закінчилася бурхливим і фальшивим акордом. Усі до одного механічні інструменти були невловимо розстроєні, і це посилювало потойбічне враження. Почалася нова мелодія.
— Як пограбування банку? — поцікавився Чорнобог. — Справилися?
Він неохоче підвівся: певно, не дуже хотів залишати «Мікадо» з його деренчливою, дзвінкою музикою.
— Гладесенько, як гадюка в бочці з олією, — захихотів Середа.
— Я отримую пенсію від скотобійні. Не прошу більшого.
— Тобі не виплачуватимуть її вічно. Нема нічого вічного.
Ще коридори, і ще механічні музичні інструменти. До Тіні раптом дійшло, що вони не йдуть маршрутом, який призначався для туристів, натомість Середа прокладає для них шлях на власний розсуд. Вони спускались якоюсь стежиною, і Тінь зрозумів, що геть збитий з пантелику і не може зрозуміти, чи не проходили вони тут раніше.
Чорнобог схопив Тінь за руку.
— Іди сюди, бистрєй! — і підштовхнув його до великої скляної коробки при стіні. В коробці була діорама з волоцюгою, який заснув простісінько перед дверима церковці. Вивіска пояснювала, що діорама називається «Сон пияка», і що це автомат дев’ятнадцятого століття, який стояв на англійському вокзалі і який можна було запустити, опустивши у щілину пенні. Щілину для монеток переробили так, щоб вона приймала жетони Дому-на-Скелі.
— Давай, закинь туди монетку, — сказав Чорнобог.
— Навіщо?
— Ти мусиш це побачити. Я тобі показую.
Тінь опустив мідяка в щілину. Пияк із цвинтаря підніс плящину до губів. Одна з могильних плит відсунулась, і з-під неї до пияка пожадливо потягнув руки мрець. Надгробок повернувся, і замість квітів з нього вишкірився череп. З-за правого кута церковці з’явилась мара, а з-за лівого визирнуло створіння з гострим обличчям, трохи моторошно-пташиним: якийсь блідий кошмар, ніби прямісінько з-під пензля Босха, ковзнув надгробками і зник в тіні. Двері церковці відчинилися, з них з’явився священик. Привиди, мара і трупи зникли. На цвинтарі отець залишився з пияком сам на сам. Священик зневажливо подивився на пияка, позадкував у відчинені двері, ті зачинились за ним, і пияк залишився один-однісінький.
Ця механічна історія викликала глибоку тривогу. Набагато глибшу, ніж її, на думку Тіні, мала право викликати будь-яка механічна вистава.
— Знаєш, чого я її тобі показав? — спитав Чорнобог.
— Звідки я можу знати?
— Бо це справжній світ. Такий, який він є. І він тут, в цій коробці.
Вони минули кімнату з криваво-червоними стінами, набиту старими театральними органчиками, гігантськими органними трубами і чимось, що нагадувало пивні чани, вкрадені з броварень.
— Куди ми йдемо? — поцікавився врешті Тінь.
— До каруселі, — відказав Чорнобог.
— Але ми минули вказівники до неї вже десять разів!
— Він веде нас своїм шляхом. По спіралі. Часом найшвидший шлях — найдовший.
В Тіні починали боліти ноги, тому він поставився до цієї сентенції скептично.
У залі, чия стеля губилась десь у височині, музична шкатулка грала мелодію бітлівської Octopus’s Garden. Всю центральну частину зали займало величезне опудало китоподібного чудовиська, яке затисло у склопластиковій пащі макет корабля в натуральну величину. Звідти вони пройшли до «Зали подорожей», де побачили обкладений кахлями автомобіль і механізм із живою куркою за абсурдним