У серці пожеж - Юлія Майр

 Притлумлені маскою спокою, її емоції нарешті вирвалися на свободу, мов стиснута пружина. Як він може вдавати турботливого друга після того, як зрадив свою обіцянку, фактично підписавши їй смертний вирок.

— Ти обіцяв мені, Ніко. І тут же віддав лист Маркусу. Невже так важко було зачекати? — випалила вона. —І не треба розливати тут чаї й заспокоювати мене.

— Тобі треба тікати, — перебив її майстер тихим, але твердим голосом. Його обличчя враз прибрало серйозного виразу. — Зараз. Я зібрав тобі харчі у торбину і ще теплу ковдру. На перший час виставить. Тільки прошу тебе: тікай якнайдалі, поки можеш.

Меліса остовпіла, і навіть їдка злість звіялась від раптового подиву. Ніко, як виявилося, не жартував. Хлопець зник у комірчині й повернувся із чималою полотняною торбою.

— Нащо мені тікати? — запитала дівчина. — Та й це все одно неможливо. Маркус знайде мене та вб’є.

— Хіба ти ще не зрозуміла? — простогнав Ніко, перехиляючись через прилавок. В його зелених очах бриніла тривога. — Тобі не Маркуса треба боятися, він всього лише виконавець, як Із чи я. Реальна загроза в домі Каделів. Вшивайся звідти поки ціла.

Меліса ладна була повірити майстрові, та, навчена гірким досвідом, не поспішала сліпо йому довіряти. З чого б це він раптом став перейматися її долею? А якщо й так, то навіщо зрадив перед цим.

— Якщо ти такий добрий, то чого віддав листа, — запитала дівчина, схестивши руки. Ніко опустив погляд.

— Я думав, що у нас є час. Але помилився, — пробелькотів він. —  Все змінилось. А цей лист… від нього залежало моє життя та Іза.

«Цікаво, як давно він знає Ізевеля і чому так турбується про нього?» — подумала вона та враз повернулась до більш важливих речей.

— Чому завтра?

Ніко зітхнув. Здавалося, він сумнівався, чи варто давати відповідь на це запитання, однак таки наважився.

— Завтра Кадел підписує заповіт. Опівдні прийдуть нотаріуси, щоб засвідчити його спадкоємців і розподілити майно згідно з законами клану. Як тільки папери будуть підписані, Маркус відправить анонімного листа володарю клану, вклавши усі докази. А тоді…

— Тоді Алістера Кадела стратять як зрадника, — перебив його владний голос, що змусив Мелісу здригнутися. Навіть не обертаючись вона впізнала Маркуса.

«Якого милого він повернувся?» — подумки запитала дівчина й одразу ж отримала відповідь на своє запитання.

— Я ніколи не сумнівався у твоєму доброму серці, — кивнув дал до майстра. — І таки моя інтуїція мене не підвела. Ти вирішив зрадити мене, щеня? Чи вже забув, як жебракував на вулицях разом із братом?

— Прошу, я лише хотів допомогти, — прошепотів Ніко. З його обличчя зникли усі барви, лишивши тільки великі зелені очі, що з переляки здавалися іще більшими.

— О ні, цим мене не купиш, — скривився Маркус. — Я ще матиму з тобою розмову. А зараз стули пельку і подінься десь з очей моїх.

 Ніко зникнув у комірчині, кинувши наостанок співчутливий погляд Мелісі. Та дівчину це зовсім не тішило. Пастка, в якій вона так довго кружляла, врешті зімкнулась.

— Ти збрехав мені, — мовила Меліса попри страх, що стиснув серце холодними лещатами.

— Так, — самовдоволена посмішка Маркуса бісила, як ніколи. — А тобі й не потрібно було знати правду, красуне. Не забувай в якому становищі я тебе знайшов.

Вогонь у крові озвався приглушеним шепотом. Якраз вчасно. Меліса випрямила спину й впевнено відказала:

— Я не шукатиму докази проти Кадела. Якщо хочеш віддай мене далам. Хай стратять мене — байдуже. Я не збираюся тобі допомагати.

— Ось як ти заговорила. — в зміїних очах промайнув цікавий блиск. — вважаєш себе героїнею? Ну що ж, тоді я маю для тебе таке запитання: чи згодишся ти ризикнути життям своєї матері? — Маркус вдоволено всміхнувся, спостерігаючи, як його слова вразили Мелісу. — І так, я знаю, де вона.

— Брешеш, — процідила дівчина, однак тінь сумнівів уже поселилась в її душі.

Маркус за кілька кроків скоротив відстань між ними, і тепер висичів над нею, не приховуючи свого тріумфу:

— Травниця Дана із селища Вовче. Бліда й невисока, наївна, мов дитя. Любить співати.

 Серце Меліси пропустило удар. Вона ніколи не розповідала Маркусу про свою матір, а тим паче не називала таких деталей. Якщо він це знає, то, певно, каже правду.

Дал схилив голову, не відводячи від дівчини пронизливого погляду. Він вже розумів, що переміг.

— Тож, здається, ми домовилися, — врешті озвався Маркус. —  Хочеш знайти матір — принесеш мені більше доказів. А як ні — загинете обидві.

Меліса не мусила відповідати. Звісно ж, вона не посміє ризикнути життям матері. Хай як вона ображалась, та все ж сумувала за теплими обіймами із запахом трав.

— Я сприйму твоє мовчання як згоду, — мовив дал. — Тоді дозвольте вас провести додому, шановна дальї. Досить на сьогодні чаю і пустих розмов.

Єхидство в його голосі зачепило Мелісу. Вона ніколи не стане дальї, а тим паче не почує цього ввічливого звернення з вуст мешканців гір. Та, зрештою, це було не важливо.

Меліса змогла вільно вдихнути повітря лише коли переступила поріг дому Каделів й позбулася гнітючої присутності Маркуса. Хоча, якщо вірити словам Ніко, замовник товсті стіни були для неї пасткою, а не порятунком. Замовник справи знаходиться тут, серед них. Хто ж це може бути? Кому вигідно вбити Кадела?

 Меліса розтерла пальцями вилиці, прокручуючи в голові події останніх тижнів. Спадок можуть отримати Етельстан та Артур. Але навіщо їм вбивати батька, коли й так отримають все законним шляхом. Може, тоді хтось із молодших братів? Той самий Ейнар із вічно похмурим обличчям. Спершу позбудеться батька, а тоді одного з братів.

 Та ні, щось тут не сходиться. Навіть, якщо це Ейнар, то навіщо йому прив’язуватися до дня підписання спадку і тим паче вбивати батька. Куди простіше було б просто прибрати одного з братів.

 Годинник у холі бомкнув другу годину ночі, налякавши Мелісу до смерті. Це було одне з найгрізніших творінь Ніко: високий, вилитий з металу і, очевидно, дуже важкий, такий, що не вкрадуть. Подібний стояв у кабінеті Кадела.