Бранці мороку - Олександр Шевченко

— Я думаю... ти рентген робила?

— Послухай, я розумію, як це виглядає зі сторони, але я не жартую. Невже ти вважаєш, що я підшукувала б Михайлу такі ідіотські виправдання? Я могла б придумати щось краще.

— Не можна нічого придумати про чоловіка, котрий підняв руку на дружину, — з притиском мовила подруга.

Я закотила очі і поморщилася від болю у розбитій вилиці.

— А тебе нічого не дивує у цій ситуації, Леро? Ми з Михайлом прожили вісім років, душа в душу, він мене навіть дурепою ні разу не назвав, а тепер — трісь — і став маніяком? Така швидкість перетворення трохи збиває з пантелику, га?

— Мене неможливо збити з пантелику, — буркнула Валерія, але я помітила, що вона завагалася. Прекрасно. Сумнів — перший крок до гріха і до пізнання істини, хоча це, в принципі, одне й те саме.

— Просто подивися на карти. Поглянь, що вони скажуть тобі. А потім я дещо додам, якщо буде потреба.

— Ну добре, — явно невдоволена моїм, як вона те називала, пацифізмом Лера дістала із тумбочки кухонного столу, де нормальні люди тримали виделки та ножі, колоду звичайних гральних карт, заговорених на ворожіння, і віялом розкинула їх на стільниці.

— Ну що ж, — тоном міс Скепсис двадцять першого сторіччя промовила вона, — зараз дізнаємося. Побачимо, що... що за холера? — Подруга тикнулася носом у винового туза, оглянула його так, ніби він зненацька поміняв масть, згребла колоду до купи і розклала знову. Результат завів її в глухий кут — я це відразу зауважила.

— Я принесу Таро, — підводячись, сказала Лера, а ще за п’ять хвилин безпомічно розвела руками і над цими барвистими картами.

— Нічого не розумію. Я такого не бачила за всі роки, що цим займаюся. Я... зараз. Остання спроба. Я візьму циганську колоду. Це вже напевне.

Валерія сильно нервувалася — це було помітно з того, якими уривчастими, безладними стали її рухи. А мене взагалі заціпило — нікому і ніколи, крім себе, вона не ворожила на циганській колоді.

Те, як потрапили до неї ці карти, було досить втаємниченою історією, та одного разу, під коньячок, мені вдалося витягти з Лери деякі нюанси. Ще як була підлітком, вона зустрілася на вулиці зі старою циганкою, котра, за звичкою, намагалася видурити в Лери трохи грошенят. Продуктивність цього заняття дорівнювала абсолютному нулю, про що стару й було проінформовано у досить різкій формі. Потім вони уклали парі: хто кого передивиться, а коли збентежена циганка відвела очі — ніхто не міг довго витримати оманливо ніжний погляд Валерії, — то виявила, що в руках шмаркачки примостилися її золоті сережки. Вражена до глибини душі, стара викупила своє добро за колоду карт, не схожих на жодні інші, напророчила Лері велике майбутнє і попередила, що ворожити на цій колоді можна лише тричі за все життя, у миті найбільшої біди. «Тоді ти сама побачиш, що означають ці карти, — заявила циганка. — Ти їх прочитаєш, як книгу». І я достеменно знала, що гадала на них Лера лише раз, коли тяжко захворів її старший син, і лікарі сказали, що дитина помре. А карти — що одужає. На щастя, помилились лікарі.

Розклад циганських карт Лера вивчала довго, а я, зважаючи на те, що усі ті малюнки були для мене китайською грамотою, вивчала вираз обличчя подруги, і те, що я побачила, мені дуже не подобалося. Усе це взаємовивчення тривало хвилин двадцять, не менше, а коли Валерія нарешті глянула на мене, її лице було біліше від молока.

— Поїхали, — сказала вона. — До Тані. А коли все це закінчиться... тобто якщо закінчиться, нагадай мені вимити рота з милом, щоби я надалі думала, перш ніж когось засуджувати, і вибачитися перед Михасем.

Що ж, порівняно з козлом, Михась — це вже був неабиякий прогрес. Просто-таки поступ. Однак оптимізму це мені не додало.

— А що, це може й не закінчитися?

— Ні, ну все закінчується... рано чи пізно... так чи інакше...

О Господи!!!

— Що ти побачила, Леро?

— Краще тобі цього не знати. Повір.

Шкірою у мене пробіг колючий морозець.

— А Тетяна — це та людина, про яку ти згадувала?

— Еге ж, вона. Дуже сильний екстрасенс, дуже. Але характер ще паршивіший, ніж у мене, як не важко у це повірити. Не сподобаєшся їй — і вона просто не відкриє тобі двері. Але півсправи зроблено — я їй вже сподобалася. Давно і сильно — ну, ти знаєш, як це зі мною буває... Тому допивай свою горілку — і вперед. Час підганяє.

Я рвучко звелася і захиталася, відчувши, що сп’яніла куди сильніше, аніж здавалося. І безсило квакнула навздогін Валерії:

— Сподіваюся, ми візьмемо таксі?

— Ага, зараз. Ще не було мені куди гроші викинути, маючи власне авто.

— Але ж ми п’яні!

— За себе говори. Я лише трохи випила. Ну? — Лера стояла у кухонних дверях, як портрет у рамі — гарна, розкута і зла. І дуже стривожена. — Ти зі мною чи ні?

Екстрасенс Таня мешкала на околиці Києва, в лісистому районі, вельми тихому і привітному. По війні полонені німці набудували тут безліч двох- і триповерхових цегляних будиночків, що в народі називалися «сталінками» — з високими стелями та товстими стінами, затишних і стильних. У Тетяни, як пояснила мені подруга, недбало витискаючи зі свого джипа-всюдихода сто двадцять кеме на столичному шосе, була трикімнатна квартира, куплена за гонорар, отриманий за вигнання привидів із дому якоїсь дами-депутата. Разом з привидами пішов і чоловік гранд-дами,