Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Одягнувшись і пригладивши непокірні вихори густого волосся, Адвіан рішучим кроком увійшов до кабінету батька.
Кабінет розташовувався в найвищій вежі замку і завжди замикався на ключ. Тільки одному слузі-прибиральнику, якому Ектор довіряв беззастережно, бо той був глухим і німим, дозволялося туди входити, коли король був відсутнім.
Завдяки важким, громіздким меблям і щільно закритим темно-синім шторам, у кабінеті панувала гнітюча напівтемрява.
"У батька знову мігрень!" – невдоволено подумав Адвіан.
Головний біль робив і без того важкий характер короля абсолютно нестерпним.
Середину кімнати займав величезний стіл із важкою кам'яною стільницею, на якому стояли масивні шухляди, а в них – акуратно розкладені сувої папірусів, пергаменти та дощечки, поцятковані стародавніми письменами.
Адвіан поморщився від запаху пилу, що заповнював важкий, похмурий простір кабінету.
На вільній частині столу були розкладені пергаменти, над якими схилився Маріл – повний сивий чоловік із розумним, живим обличчям, одягнений у просторий робочий халат із безліччю кишень.
Його губи беззвучно ворушилися, вимовляючи щось мовою стародавніх чаклунів, якою, крім мудреців королівства, більше ніхто не розмовляв.
Король стояв поруч із ним і барабанив пальцями по срібній чорнильниці у вигляді пугача, з голови якого стирчало срібне ж перо.
– Нарешті з'явився! – проворчав король і, поморщившись, потер пальцями лоб.
– То що, батьку? – запитав Адвіан, падаючи в глибоке крісло, обтягнуте червоним, потертим оксамитом, на якому ще можна було насилу розгледіти потемнілий, колись золотий, вензель.
– Слухай те, про що говоритиме Маріл, – велів король, – Хоч би як тобі цього не хотілося, але ти – спадкоємець і зобов'язаний зробити все можливе і неможливе, щоб врятувати королівство від загибелі.
– Від загибелі? Ти перебільшуєш! – недовірливо усміхнувся Адвіан.
Ектор дістав із кишені пляшечку з чорним порошком, висипав його в кришталеву склянку з водою, що стояла на краю столу, і з жадібністю випив.
Тільки цей порошок, приготований із сушених нічних метеликів, міг ненадовго полегшити його головний біль.
– Напевно, ти мене неуважно слухав, коли я розповідав тобі про пророцтва, залишені нашими предками. – сказав Ектор.
– Я слухав і все чув, – пробурмотів Адвіан, прикриваючи очі.
Вино, безсонна ніч і невтамоване бажання близькості млоїли його тіло.
– Тоді повтори те, що я тобі казав!
– Наші пращури зашифрували пророцтва в стародавніх сказаннях і троє з цих пророцтв майже вдалося розгадати...
– Уже четверо.
– П'ятеро, Ваша Величносте! – вигукнув, випрямляючись, Маріл, – Я знайшов п'яте!
– О, велике зоряне небо! – поморщився Адвіан, – І що ще нам загрожує? Нашестя драконів-перевертнів?
– Ваша Величносте… – голос Маріла звучав сумно і стривожено.
– Говори, мій друже, без приховування, ми повинні знати, що на нас чекає, – дозволив король Ектор.
Маріл розправив тремтячою долонею аркуш пергаменту.
– Перше пророцтво, як ви пам'ятаєте, оповідає про те, що коли висохне вишневе дерево, що росте багато століть на Прикордонній горі, коли почорніє його коріння, всі віверни, що мешкають в Уаджиті, підуть і ніхто не зможе сказати, куди вони пішли. Зав’яжуться чвари з сусідами, сили королівства почнуть зменшуватися, посухи змінюватимуться потопами, і врешті-решт… – Маріл зітхнув, – Вишневе дерево засохло майже півтора століття тому, і виверни пішли...
– Але одна все ж залишилася! – не витримав Адвіан.
– І це велике щастя для нас, можливо, саме це відклало виконання другого пророцтва, – кивнув Маріл.
– А сусіди стають дедалі нахабнішими й нахабнішими, – проворчав Ектор, – уже кілька разів доводилося нам відбиватися від їхніх спроб захопити частину наших земель! Я боюся, що одного разу вони все ж таки об'єднаються проти нас, щоб після розправитися один з одним.
– Поки їх стримує тільки магія Кайтани... Набагато більше мене турбують інші пророцтва. У другому йдеться про те, що коли скелястий велетень тричі струсоне землю, вона перестане бути родючою і настане великий голод...
– Воно пов'язане з першим?
– Не можу сказати, – Маріл пригнічено похитав головою, – третє говорить про неминучість того, що королівство впаде...
– Тому я й хочу одружити сина. Нам потрібні ресурси!
– Батьку, ми поки що не настільки бідні й чудово впораємося з усіма бідами самі, – роздратовано промовив Адвіан, – до того ж ніхто не чув, щоб скелястий велетень стрясав землю.
