Крок за горизонт - Анна Ліє Кейн
Більше нічого питати у Віві я не наважилася, вона і так виглядала ніби ось-ось зомліє. До зали засідань мене супроводжували два лакеї, чотири воїни в легких кольчугах озброєні алебардами, і дві служниці. Ось такою процесією ми дісталися масивних дерев'яних дверей. Через думки про звіт я навіть не особливо розглянула інтер'єри, але палац був дуже великим, просторим і казковим.
Всередину зали я ввійшла одна, і в ту ж мить усі розмови та шум усередині стихли. Присутні чоловіки й жінки подивилися на мене як на привида, але священний жах упереміш з нерозумінням в їхніх очах зник через пів секунди, і всі синхронно зігнулися в поклонах. Навіть жінки не стали морочитися горезвісними реверансами та кніксенами.
Лише одна людина залишилася стояти, і коли наші погляди переплелися, я забула, як дихати. Мабуть, саме на такого короля перетворювалися казкові принци після завершення казок. Він був високий і статний, з ідеальною поставою і фігурою воїна, одягнений у дорогий, але не химерний костюм, який елегантно підкреслював переваги його зовнішності. Темне волосся просто акуратно зачесане назад, без будь-яких новомодних надлишків. А його блакитні очі… у них було щось настільки владне та привабливе, що я навіть не змогла б підібрати слів.
Король кивнув і вказав мені поглядом на крісло поруч із ним. Повернула кивок і мимоволі трохи посміхнулася, прямуючи до місця. Все ж моє несвідоме вміє підбадьорити мене після розриву з чоловіком. Правильно, на Ітані світ не зійшовся, я ще зможу знайти свого короля.
Коли я зайняла вільне крісло, а поряд опустився монарх, тоді на місця сіли інші. Один чоловік прокашлявся, нервово глянувши в мій бік, і продовжив свою промову.
- Навіщо ти прийшла, Альво? - зненацька тихо запитав король. Від такого тону я спохмурніла, а худий чоловік праворуч це помітив і різко відвернувся, його гострий кадик сіпнувся вгору і вниз, а на лобі виступили блискучі крапельки.
- Ти ж сам мене покликав, - вирішила, якщо король звертається до мене на "ти", то і я не повинна йому "викати".
- Раніше ти жодного разу не приходила за засідання, - обличчя монарха було серйозним і зосередженим, погляд спрямований на промовця, а губи ледве ворушилися, коли він звертався до мене. Я тихо пирхнула:
- Тоді не варто було кликати, - я теж відвернулася, припинивши розглядати мужній профіль мого уявного чоловіка. Старий, що виступав, трохи заїкався, і двічі впустив свої папери, але говорив про якесь «ядро», яке необхідно буде підняти з-під землі. Про те, що варто зберігати землі материка і продовжувати боротися.
Загалом, ніс звичайну маячню, яку можна почути від персонажів у будь-якому сні.
- Ти стратила трьох лакеїв, того дня, коли тебе не покликали на нараду, - вдерся у мої думки розмірений голос короля. Від цієї заяви я здригнулася і різко обернулася до монарха. У залі всі замовкли та затамували подих. Король стомлено заплющив очі, потім жестом наказав оратору продовжити, і той почав заїкатися вдвічі більше, а мене правитель попросив: - Не сіпайся, бо у когось з міністрів сьогодні серце встане.
Але мене турбувало інше. Охриплим голосом я перепитала:
- Як стратила? На смерть?
- А як ще можна стратити? - саркастично поцікавився король, скосивши на мене очі. - У тебе сьогодні настрій пограти у хорошу дівчинку, Альво? Я не стану тобі заважати. Просто сиди тихо і не влаштовуй істерики.
Останнє речення чоловік сказав так приречено, що стало зрозуміло: у виконання цього прохання він абсолютно не вірить і вже подумки готовий до гіршого.
Втім, я істерики ніколи не влаштовувала. Характер не такий.
Відвернулася від чоловіка і почала розглядати інших присутніх у залі. Спокійно зустріли мій погляд лише двоє - чоловік, що сидів ліворуч від короля років п'ятдесяти з густою короткою бородою кольору попелу, і огрядний губатий пан на протилежному краю столу. Інші старанно відводили погляди, відверталися і вдавали, що не розглядали мене потай. А страх і напруга, що просочила кожен їхній рух, були не просто помітними, а й відчутними. Король хвилювання не виявляв, але й задоволеним не виглядав.
Я рішуче не розуміла, як можна було так залякати підлеглих. Я, звичайно, суворо відносилася до своїх співробітників, виключно для дотримання порядку у великій компанії, але мене ніхто ніколи не боявся. Я вимагала поваги, а не сліпої покори.
У компанію, де я зараз працювала замдиректоркою, я влаштувалася ще бувши студенткою. За пів року до того, як познайомилася з майбутнім чоловіком. Тоді я була лише стажисткою, працювала на пів ставки, щоб мати змогу вчитися. У мене був вільний час, який я проводила з Ітаном. Але працювала я старанно, мене помітив керівник відділу і, коли я закінчила останній курс, почала стрімко підійматися по кар'єрних сходах. Платили мені дуже добре, деякий час я навіть суміщала дві посади, і додатково займалася консультуванням інших фірм у вільний час. Так я змогла назбирати грошей на квартиру, машину, а потім і дім. Але втратила чоловіка...
- Ваш голос буде вирішальним, моя королево, - звернену до мене фразу супроводжував стукіт зубів. Я здивовано кліпнула і звернула погляд на старого, який виступав кимось на зразок голови на цій нараді. Кілька секунд міркувала чому цим займається не король, але зрозуміла, що я взагалі мало що тут розумію. Другим усвідомленням було те, що я прослухала і весь виступ і голосування, занурившись у свої думки. І що тепер відповісти?
Глянула на блідого голову, який перебував у передінфарктному стані та вирішила, що треба рятувати становище.
- Я дотримуюся тієї ж думки, що й мій чоловік.
Судячи з очей присутніх я сказала якусь дурість. Невже король взагалі мовчав? Ні, точно чула як він хвилину тому щось говорив. Навіть сам монарх обернувся до мене й окинув здивованим поглядом.
- Ви впевнені у цьому? – обережно уточнив повний чоловік, що сидів на іншому краю стола. Відступати було нікуди, тому я задерла підборіддя і повторила голосніше:
