Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно! - Олена Гриб

Стежка до селища вела повз цвинтар. Мимоволі я зупинилась. Ось вона, свіжа могила – невеликий горбок, на якому ще не встигли розростися посаджені вранці нарциси… Камінь, кілька букетів польових квітів. Хто ти, невідомий хлопчино, такий схожий на мого брата? Але – чужий. Я ж відьма… майбутня… тобто можлива в майбутньому… Я це відчуваю… сподіваюся, що відчуваю!

– Пані Рено, ми передумали і запрошуємо вас на… хм, на дружню вечерю.

Прокляття, чому не-люди ходять так тихо?!

– Дозвольте вашу руку, – продовжував Лан.

Він хотів, щоб я повернулася? Цікаво…

– Сама дійду!

Звісно, чешів через десять я спіткнулась, однак біловолосий і не подумав знову запропонувати допомогу. Розумний! Знає, що від роздратованої особи жіночої статі власну особу варто тримати подалі.

Гент чекав сидячи, замотаний від п’ят до підборіддя у покривало. Еге ж, його одяг має бути пошматований ще більше ніж він сам. Перед ним височіла гора млинців, политих сметаною. Гартонець дивився на них з похмурою тугою, немов намагаючись уявити добре засмажене м’ясо. Ну ні, дорогенький, їж, що дають! До речі, Лан накинувся на їжу з таким азартом, наче не він перед цим розправився з кошиком пиріжків. А потім зауважив:

– Мабуть, Рена нам дійсно пригодиться в дорозі.

Від несподіванки я навіть перепитала в унісон з Гентом:

– Як?

– Ну-у, – біловолосий проковтнув млинець, – жінка ніколи не буває зайвою…

– Ні за що!

Ух ти, виявляється, прославлене гартонське самовладання теж може зрадити!

– …чи ти хочеш, щоб вона самостійно помандрувала в Пустку? – продовжив не-людь, немов читаючи мої думки. – Чи охорону до неї приставиш?

– Так!

Що мав на увазі Гент, я уточнити не встигла. Крізь відчинене вікно просунулася мордочка місцевого домовика:

– Гноми прийшли! –  вигукнув він і зник у темряві.

– Я ж казав! – широко усміхнувся Лан і відчинив переді мною двері.

Цього разу я не відмовилася від запропонованої руки, трохи дивуючись, що особливого у візиті маленького народу. Хоча ні, біловолосий згадував про гномівський водогін!

Я спіткнулася. Вони принесли труп веллійського принца?

В центрі селища м'яко світилися великі ліхтарі, чимось схожі на звичні мені «світляки». Здавалося, тут зібрались сотні не-людей. Ельфи стояли в тіні, лише відблиски на їхньому волоссі видавали присутність гостровухих. Гноми згуртувались у колі світла. І всі вони мовчали. Ні шепоту, ні сміху, ні покашлювань.

Коли ми наблизились, глядачі злегка пожвавились, але… лише злегка.

Ми з Ланом (точніше, Лан зі мною, бо ж я відчайдушно чіплялася за його руку) зупинилися навпроти довгобородих. Один із них, трохи вищий за інших, статечно ступив уперед. Задер голову так, що борода ледь не вперлася мені в груди, і прошепотів:

– О, Ясновельможний, і, е-е-е… рело! Я, Ріман Головний, намісник Південної сім'ї, почувши про твоє перебування на цих благодатних землях, прийшов просити про велику милість!

Від розчарування (не вгадала, не через Арголіна…) я навіть не звернула уваги на тон гнома. Тільки запитала, забувши про те, що стою біля правителя, а, отже, перше слово належить йому:

– Ви, випадково, у своєму водопої… вибачте, водогоні, нічого не знаходили?

Бородач аж затремтів.

– Тихіше, рело, благаю вас. Воно тільки заснуло!

– Воно – це хто? – діловито поцікавився Лан, і в його шепоті був ледь стримуваний сміх.

– Наше прохання, Ясновельможний. – Гном переступив з ноги на ногу, його борода хитнулася з боку на бік. – Воно впало на наші бідні голови напередодні свята Меду. Велика віщунка Гія побачила його пришестя багато років тому! Ми приходили за порадою, але ти, повелителю, лише посміявся над нещасними гномами! «…У день, коли ніхто не чекатиме біди, скиплять брудні води і з’явиться Воно, ликом жахливе і з норовом нестерпним, щоб увергнути народ підземний у хаос…», пам'ятаєш? І тепер Воно з'явився…

– Хіба у вас вода брудна? – безтурботно, вже не стишуючи голос, запитав правитель Дивного Лісу.

– Вода, з якої вийшло Воно, – нечиста! – завзято запевнив бородань, підвищуючи тон. – Слухай же далі, Ясновельможний. За дві робочі зміни Воно зруйнувало нашу столицю! Підземний народ відмовляється пити воду з водогону. Озвірілі натовпи штурмують замок Старійшин, щоб напитися зі стародавніх свердловин. Велика віщунка Гія видає нові страшні передбачення і вимагає включити її до Ради, інакше всі вони збудуться. Наші літописи знищені вогнем, і тільки їхні копії вдалося врятувати. Місто потопає у нечистотах – каналізація зруйнована. Злодії і розбійники поводяться вільно, бо вартові охороняють Старійшин. Це не секрет, що в підземеллях благодать Лісу не відчувається… Наш магічний захист упав, ремісники відмовляються працювати, поки… о, це не найстрашніше! Воно збезчестило благородну Мію, дочку Першого Старійшини. Який удар для молодої психіки! Їй навіть трьох сотень років не виповнилося… Тепер не може бути жодних розмов про династичний шлюб зі спадкоємцем Західної сім’ї. Вона-то, дурна, за негідником плаче, вірші для нього пише. Ой, дурна! Ну, воно зрозуміло – сама дівчинка страшна як хвіст троля, на таку жоден нормальний гном з доброї волі не гляне двічі. Довга, як… е-е-е… і худа, як… Кажуть, її колишній наречений, почувши про наше горе, гулянку влаштував…