Буря Мечів - Джордж Мартін

Під Стіною пролітав вітер, шарпав Джона за плащ. Хлопець відчував, як від криги йде холод — точно як від вогню йде тепло. Натягнувши каптур, Джон пішов далі. Пообіддя переходило у вечір, і сонце на заході скотилося нижче. За сотню ярдів попереду розташувався табір, у якому король Станіс ув’язнив дикунів, огородивши їх ровами, частоколом і високими дерев’яними парканами. Ліворуч виднілися три величезні вогнища, де переможці спалювали тіла дикунів, які загинули під Стіною,— і здоровезних велетів у шкурах, і маленьких рогоногих — усіх. Поле бою і досі стояло пусткою: лише обгорілий бур’ян і затвердла смола,— але Мансові люди повсюди полишали свої сліди: он подерта шкура — певно, шматок від намету, а он обушок велета, колесо від колісниці, зламаний спис, купа мамонтового лайна. На узліссі примарного лісу, де стояли намети, Джон відшукав дубовий пеньок і сів.

«Ігритта хотіла зробити з мене дикуна. Станіс хоче зробити з мене лорда Вічнозиму. А чого хочу я?» Сонце повзло по небу, щоб сховатися за Стіною, яка на заході вигиналася, повторюючи лінію пагорбів. Джон спостерігав, як височенний масив криги почав у призахідних променях змінювати барви на червоні й рожеві. «Чого я волів би: щоб мене, як перекинчика, повісив лорд Джанос, чи зрадити обітницю, одружитися з Вал і стати лордом Вічнозиму?» З такого погляду вибір здавався легким... а якби жива була Ігритта, може, він був би навіть легший. Вал же Джон зовсім не знає. Її врода приємна для ока, звісно, та й вона була сестрою королеви Манса Рейдера, а все-таки...

«Якщо я хочу домогтися її кохання, мені доведеться її красти, зате вона може народити мені дітей. Може, одного дня я потримаю на руках рідного сина». Про сина Джон і не наважувався мріяти, відколи вирішив прожити життя на Стіні. «Я міг би назвати його Робом. Вал, звісно, захоче забрати собі й сестриного сина, тож ми могли б узяти його за годованця у Вічнозим, і хлопчика Жиллі також. І Семові не доведеться брехати. Для Жиллі ми б теж підшукали місце, й раз на рік абощо Сем би міг приїздити її провідати. Мансів і Крастерів сини виросли б разом, як брати — як ми колись із Робом».

І Джон зрозумів: саме цього він і хоче. Ніколи в житті нічого так сильно не прагнув. «Я цього хотів завжди,— винувато подумав він.— Хай простять мені боги». Нутро роздирав голод — гострий, як лезо з драконового скла. Голод... він відчувався фізично. Хотілося їсти: хотілося здобичі — червоного од крові оленя, від якого тхнуло страхом, або ж гордого й зухвалого лося. Хотілося вбити й натоптати живіт свіжиною, запити гарячою темною кров’ю. На саму думку про це у роті набралася слина...

Минула довга мить, заки Джон збагнув, що ж відбувається. А коли таки зрозумів, він скочив на ноги.

— Привиде?

Джон обернувся до лісу — і звідти, з зеленого присмерку, безшумно вибіг деривовк, і з його розтуленої пащеки вихоплювалася тепла біла пара.

— Привиде! — загукав Джон, і деривовк помчав до нього. Він схуд, але й підріс; рухався він безшумно, тільки сухе листя хрустіло під лапами. Підбігши, він стрибнув на Джона, і двійця почала борюкатися на брунатній траві, серед довгих тіней, а над головою вже висипали зірки.— Боги, вовче, де ти був? — заговорив Джон, коли Привид нарешті припинив шарпати його за руку.— Я вже думав, ти помер мені, як Роб, Ігритта й усі інші. Я тебе геть не відчував відтоді, як переліз Стіну, ти мені навіть не снився.

Деривовк не відповів, тільки лизнув Джона в обличчя язиком, наче мокрою тертушкою провів, а його очі в останніх променях світилися, як два великі червоні сонця.

«Червоні очі,— тут усвідомив Джон,— але не такі, як у Мелісандри». У вовка очі були як у віродерева. Червоні очі, червоний писок, біле хутро. Кров і кістка, як віродерево. «Він точно належить давнім богам, цей мій вовк». І він єдиний серед деривовків був білий. Шістьох вовченят знайшли вони з Робом у снігах пізнього літа: п’ятеро були сіро-чорно-бурі — за числом п’ятьох Старків, а от один білий — білий як сніг. «Як Сноу».

І тоді Джон отримав відповідь на своє питання.

Попід Стіною люди королеви вже запалювали священне вогнище. Джон бачив, як з тунелю разом з королем випірнула Мелісандра, щоб читати молитви, які, вона вірила, відженуть темряву.

— До мене, Привиде,— гукнув Джон до вовка.— Ходімо. Ти голодний, я знаю. Я це відчув.

Вони удвох побігли до брами, по широкому колу обминаючи вогнище, чиє полум’я своїми пазурами шкрябало черево ночі.

Вояків короля у дворах Чорного замку було чимало. Коли Джон проходив повз, вони завмирали, роззявивши рота. Ніхто з них зроду не бачив деривовка, збагнув Джон, а Привид був удвічі більший за звичайних вовків, що водилися в їхніх південних листяних лісах. Наближаючись до зброярні, Джон звів погляд і побачив у вікні на вежі Вал. «Вибач,— подумав він.— Я не той, хто вкраде тебе звідти».

У тренувальному дворі Джон наскочив на дюжину королівських людей зі смолоскипами й довгими списами в руках. Сержант, угледівши Привида, нахмурився, а кількоро вояків наставили списи, поки лицар у них на чолі не сказав:

— Відступіть і пропустіть їх...— До Джона він мовив: — Ти запізнився на вечерю.

— То відійдіть з дороги, сер,— озвався Джон — і той відійшов.

Галас він почув, ще коли й не спустився до кінця сходів: підвищені голоси, лайку, хтось грюкав кулаком по столу. Джон увійшов у підземну їдальню непомічений. Брати юрмилися на лавках за столами, та здебільшого вони не сиділи, а стоячи перекрикувалися, і ніхто не їв. Та і їсти не було чого. «Що тут відбувається?» Лорд Джанос Слінт репетував щось про перекинчиків і зраду, Залізний Емет стояв на столі з оголеним мечем у кулаці, Трипалий Гоб проклинав розвідника з Тінявої вежі... хтось зі Східної варти раз у раз грюкав кулаком по столу, вимагаючи тиші, але це додавало хіба гуркоту, який відбивався від склепінчастої стелі.

Пип перший помітив Джона. Угледівши Привида, він розплився в широкій посмішці, застромив два пальці в рот і свиснув так, як тільки справжній балаганник свистіти вміє. Пронизливий звук розітнув галас, наче мечем. Джон рушив до столу, його побачило ще кілька братів — і позамовкало. У підвалі поступово западала тиша, аж поки чути стало