Українська література » Фентезі » Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

Читаємо онлайн Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
class="p1">— Генрі в порядку, — сказав Едді, не дуже в це вірячи і не в змозі зробити так, щоби голос його не видав. Він сам це відчував і зрозумів, що Джек Андоліні теж. Здавалося, всі ці дні Генрі постійно перебував під кайфом. Попіл сигарет, що падав йому на сорочки, попропалював у них дірки. Відкриваючи м'ясні консерви для Потсі, їхнього кота, він сильно порізав собі руку електричною відкривачкою. Едді не розумів, як узагалі можна порізатися електричною відкривачкою, але Генрі якось примудрився. Часом кухонний стіл був всуціль усіяний тим, що залишав після себе Генрі, а в раковині ванної кімнати Едді знаходив обвуглені почорнілі завитки.

«Генрі, — не раз казав він, — Генрі, тобі треба якось із цим зав'язувати, бо це вже виходить з-під контролю, ти ж на межі, ще трохи — і тебе загребуть копи».

«Спокуха, малий, — відповідав Генрі, — не парся, я тримаю ситуацію під контролем». Але іноді, дивлячись на землисто-сіре лице Генрі й застиглий погляд, Едді розумів, що Генрі жодну ситуацію вже ніколи не триматиме під контролем.

Те, що він хотів сказати Генрі й не міг, ніяк не було пов'язане з тим, заарештують Генрі чи їх обох. Насправді він хотів сказати: «Генрі, в тебе такий вигляд, наче ти шукаєш куток, куди можна було б заповзти і здохнути. Так мені здається, і я хочу, щоб ти це припинив, бісовий ти син. Бо якщо ти помреш, навіщо тоді жити мені?»

— Генрі аж ніяк не в порядку, — сказав Джек Андоліні. — Йому потрібен хтось, хто був би завжди напоготові й пильнував його. Йому потрібен — як це в тій пісні співають? Міст над буремними водами? Ось що потрібно Генрі. Міст над буремними водами. IlRoche і є тим мостом.

«Il Roche — це міст до пекла», — подумав Едді. А вголос сказав: — Це там ви тримаєте Генрі? В будинку Балазара?

— Так.

— Якщо я віддам йому товар, він поверне мені Генрі?

— І твій власний товар також, — відповів Андоліні, — не забувай про це.

— Інакше кажучи, домовленість знову набуває сили?

— Точно.

— А тепер скажіть мені, що так і буде. Ну ж бо, Джеку. Скажіть. Я хочу побачити, чи зможете ви це сказати з незворушним лицем. І якщо зможете, то я хочу побачити, наскільки видовжиться ваш ніс.

— Не розумію тебе, Едді.

— Авжеж, розумієте. Балазар вважає, що його товар у мене? Якщо так, то він, мабуть, дурний. Але наскільки мені відомо, він зовсім не ідіот.

— Я не знаю, що він там собі думає, — незворушно відповів Андоліні. — В мої обов'язки не входить знати, про що він думає. Він у курсі, що товар був у тебе, коли ти вилетів з Багамів, що тебе загребли на митниці, а потім відпустили, що ти тут, а не на шляху до «Райкерс», і він знає, що його товар мусить десь бути.

— А ще йому відомо, що митники облягли мене, як мокрий костюм — аквалангіста, бо це відомо вам, і ви надіслали йому якесь зашифроване повідомлення з рації у фургоні. Щось типу «З подвійним сиром, без анчоусів», правда, Джеку?

Джек Андоліні промовчав. Незворушний вираз не сходив з його обличчя.

— Тільки нічого нового ви йому не сказали, він і без вас усе знав. Це так, наче ти з'єднуєш точки на картинці, вже зрозумівши, що на ній зображено.

Андоліні стояв, освітлений золотистими променями західного сонця, що помалу починали палахкотіти помаранчевим, як язики полум'я у печі. Незворушний вираз так само не покидав його обличчя, він і далі мовчав.

— Він вважає, що вони мене завербували. Думає, що я у них на гачку, а я такий тупий, що так і висітиму. Та я його й не засуджую. Тобто, чому б і ні? Від наркоші всього можна сподіватися. Хочете подивитися, чи є на мені жучок?

— Знаю, що нема, — відповів Андоліні. — В мене у фургоні дещо є. Це така штука, схожа на копівську рацію, тільки вона ловить короткохвильові радіопередачі. І якщо їй можна вірити, то навряд чи ти стукач федералів.

— Та невже?

— Еге ж. То що, може, сядемо у фургон і гайда в місто?

— А у мене є вибір?

«Ні», — сказав Роланд у нього в голові.

— Ні, — відповів Андоліні.

Едді поплентався до фургона. Хлопець із баскетбольним м'ячем і досі стояв на другому боці вулиці. Його тінь була такою довжелезною, що нагадувала підйомний кран.

— Забирайся звідси, малий, — сказав Едді. — Тебе тут не було, ти нікого не бачив і нічого не чув. Чеши звідси.

Хлопець побіг геть.

Кол шкірився до Едді на всі кутні.

— Посунься, приятелю, — сказав Едді.

— По-моєму, ти маєш сидіти посередині, Едді.

— Посунься, — повторив Едді. Кол подивився на нього, потім на Андоліні, шукаючи його підтримки. А той просто зачинив двері водія й нерухомо дивився перед собою, наче Будда, у якого сьогодні вихідний, залишивши їм самим вирішувати, хто де сидітиме. Кол знову зиркнув Едді в обличчя і вирішив поступитися йому місцем.

Вони поїхали в Нью-Йорк. І хоча стрілець цього не знав (він тільки зачудовано витріщався на височенні будівлі, що далі, то все вищі й граційніші, мости, що сталевою павутиною з'єднували береги широкої річки, і повітряні диліжанси з пропелерами, які гули, наче дивовижні комахи, вироблені людськими руками), та місцем, до якого вони прямували, була Вежа.

9

Як і Андоліні, Енріко Балазар не думав, що Едді Діна завербували федерали. Як і Андоліні, Балазар це знав.

Бар був порожній. Табличка на дверях проголошувала «ЗАЧИНЕНО ТІЛЬКИ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ». Балазар сидів у себе в кабінеті, чекаючи, коли Андоліні та Кол Вінсент привезуть молодшого Діна. З ним були особисті охоронці — Клаудіо Андоліні (Джеків брат) і Чимі Дрето. Вони сиділи на дивані ліворуч від великого письмового стола, з приголомшеним виглядом спостерігаючи, як росте будівля, яку зводив Балазар. Двері стояли наостіж. За дверима був невеличкий коридор. Праворуч знаходилася задня частина бару, за яким була маленька кухонька, де готували кілька простих страв з макаронів. Ліворуч — кабінет бухгалтера і комора. У бухгалтерському кабінеті ще троє Балазарових «джентльменів» — так їх зазвичай називали — грали у вікторину «Щасливий випадок» з Генрі Діном.

— Добре, — пролунав голос Джорджа Бйонді, — тоді просте питаннячко, Генрі. Агов, Генрі? Генрі, ти чуєш? Земля викликає Генрі, ти потрібен землянам. Прийом, Генрі. Повторюю: прийом, Г…

— Я тут, я тут, — сказав Генрі. Він ледь-ледь володів язиком, наче чоловік, який крізь сон каже дружині, що не спить,

Відгуки про книгу Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: