Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

Стояла ніч. Небо було всіяне зірками. Брутерботи, які купив йому Едді, були шматочками тепла в нічному холоді.

Їсти не хотілося, але він їх з'їсть. Проте спочатку…

Він подивився на білі пігулки, що лежали на долоні. Астин — так, здається, назвав їх Едді. Ні, не зовсім так, але Роланд не міг вимовити це слово так, як вимовляв його в'язень. Та в сутності своїй це були ліки. Ліки з іншого світу.

«Якщо я й сконаю від чогось з твого світу, В'язню, — похмуро подумав Роланд, — то радше від вашого зілля, ніж від ваших брутерботів».

І все ж йому доведеться спробувати. Це не ті ліки, які йому справді потрібні, — принаймні, так вважав Едді, — але вони можуть збити температуру.

Три зараз, три пізніше. Якщо, звісно, буде це «пізніше».

Він поклав три пігулки до рота, потім зняв кришку — зроблену з якоїсь дивної білої речовини, що не була ні папером, ні склом, а нагадувала і те, й те одночасно — з паперового стаканчика, в якому був напій, і запив ліки рідиною.

Перший же ковток так сильно вразив його, що якусь мить він просто лежав, спираючись на скелю і так широко розплющивши нерухомі очі, в яких відбивалося світло зірок, що будь-який випадковий подорожній міг би прийняти його за мертвого. А потім почав жадібно пити, тримаючи стакан обома руками. Напій настільки поглинув його, що він майже не відчував пульсування болю в нагноєних обрубках пальців.

Солодкий! О боги, який солодкий! Який солодкий! Який…

І тут йому до горла потрапив маленький плаский кубик льоду. Поперхнувшись, стрілець закашлявся, вдарив себе у груди і виплюнув його. Тепер голову пронизав інший біль: той гострий біль, що з'являється, якщо дуже швидко випити щось крижане.

Він лежав нерухомо, відчуваючи, як сильно, наче розігнаний двигун, калатає серце, як швидко вливається в його тіло свіжа енергія, і у нього складалося враження, що він от-от лопне. Не задумуючись над тим, що робить, він відірвав ще один шмат від своєї сорочки — скоро від неї не залишиться нічого, крім клаптя, що обвивається довкола шиї, — і поклав його собі на ногу. Коли напій закінчиться, він загорне у цей шмат лід і зробить компрес для пораненої руки. Але його розум був налаштований на інше.

«Солодко! — не вгаваючи, викрикував розум, намагаючись збагнути сенс цього слова чи переконати себе, що в ньому є сенс. Так само й Едді прагнув запевнити себе в тому, що інший — це жива істота, а не якийсь спазм головного мозку, за допомогою якого його друге «я» намагалося його надурити. — Солодко! Солодко! Солодко!»

У темному напої було повно цукру, навіть більше, ніж Мартен (за строгою аскетичною подобою якого ховався великий ненажера) клав собі у ранкову каву і в трактирі «Доунерс».

Цукор… білий… порошок…

Погляд стрільця помандрував до пакетів, прикиданих травою і тому ледь помітних, і він подумав, а чи, бува, речовина в цьому напої та порошок у пакетах — не одне й те саме. Він знав, що Едді чудово розумів його мову там, де вони були двома різними фізичними створіннями; підозрював, що якби, перебуваючи у власному тілі, переступив поріг і опинився у світі Едді (він усвідомлював, що це можливо… хоча якщо двері зачиняться за його спиною, то він залишиться там назавжди, так само, як і Едді залишиться тут, якщо вони поміняються ролями), то так само добре розумів би мову, якою розмовляють у тому світі. Перебуваючи в свідомості Едді, він дізнався, що мови двох світів перш за все подібні. Подібні, та не однакові. Тут сендвіч називався брутерботом. Там пошкребти означало знайти щось їстівне. Тож… хіба не можливо, щоб зілля, яке Едді називав «кокаїном», у світі стрільця називалося «цукром»?

Поміркувавши ще, він дійшов висновку, що це малоймовірно. Едді купив напій відкрито, знаючи, що за ним стежать Жерці Митниці. Крім того, Роланд відчув, що Едді заплатив за нього порівняно невеликі гроші. Навіть менше, ніж за м'ясні брутерботи. Ні, цукор не був кокаїном, та все одно Роланд не розумів, як хтось може потребувати кокаїну чи іншого забороненого зілля в світі, де так багато сильнодіючого цукру і де його можна купити так дешево.

Він знову подивився на м'ясні брутерботи і вперше відчув апетит… та з подивом і сором'язливою вдячністю зрозумів, що йому вже ліпше.

Напій? Це від нього йому покращало? Від цукру в напої?

Частково, можливо, що й так — але це лише незначна частка правди. З дитинства йому було відомо, що цукор може на деякий час додати сил тому, хто ослаб. Але втамувати біль чи загасити пожежу лихоманки в твоєму тілі, яке інфекція перетворила на палаючу піч, цукор не здатен. І все ж таки з ним відбулося саме це… досі відбувалося.

Гарячкове тремтіння припинилося. Піт на лобі почав висихати. Риболовні гачки, що з усіх боків вп'ялися в його горло, схоже, почали зникати. Неймовірно, але факт залишався фактом, і це була не вигадка та не видавання бажаного за дійсне (насправді стрілець протягом багатьох десятиріч не дозволяв собі такої легковажності, як видавання бажаного за дійсне). Пальці рук і ніг, яких уже не було, досі пульсували і палали від болю, але йому здалося, що навіть цей біль угамувався.

Роланд закинув голову назад, заплющив очі й подякував Богові.

Богові та Едді Діну.

«Будь обачним і не піддавайся своїм емоціям, Роланде, — заговорив голос з потаємних глибин його свідомості. То був не нервовий, хихотливий і цинічний голос чоловіка в чорному, не грубий голосище Корта. До стрільця наче долинув голос його батька. — Ти ж знаєш: те, що він зробив для тебе, було передусім потрібно йому самому, і так само добре тобі відомо, що ті люди, хай навіть і Інквізитори, певною мірою чи повністю були щодо нього праві. Він пропаща людина, і взяли його не тому, що він підступний чи мерзенний. У ньому є загартована сталь — це поза всіляким сумнівом. Але є й недолік — безвілля. Він наче Гекс, кухар. Гекс підсипав отруту в їжу неохоче… але це не стишило мученицькі крики тих, що помирали, коли їх пожирав пекельний вогонь. До того ж є ще одна причина стерегтися…»

Але Роланд і так знав цю причину — для цього голос йому був не потрібен.