Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

Крім того, не обов’язково, аби талант проявлявся. Якщо, скажімо, пан Валхір отримає на добу можливість лікувати, це не означає, що він одразу виявить у себе цей дар. Пресвітлі іноді довго шукали свою надздатність, а вони знали про її існування. На відміну від чотирьох сприймачів претендентів. Отож…

Може, розпочати з бібліотеки? Почитаю «Феномен Пресвітлих», а в крайньому разі — якщо зустріну пана Чрагена — обережненько перевірю його та викреслю з переліку «підозрюваних». Або переконаюся у його «провині».

Вирішено!

До Великої зали увійшло подружжя Валхірів. Виглядали вони якось незвично, але чому? Я збагнув де лише за мить. Зате коли зрозумів…

Дивним чином пан та пані Валхір стали схожими більше, ніж двоє близнюків. Однаковісінькі почуття відбивалися на їхніх обличчях, наче в дзеркалах, повернутих одне до одного.

Здається, я здогадуюся, хто став наступним «щасливим володарем» дару ашедгунських Богів.

Привітавшись зі мною, Валхіри почали снідати.

Пан Валхір обережно поклав дружині кілька ложок салату, два шматочки м’яса і налив у високий тонкий келих темного вина. Потім заходився їсти, не дивлячись на пані, але всі почуття та відчуття відбивалися на їхніх обличчях майже одночасно. Майже. У пані на кілька секунд раніше, ніж у чоловіка.

Мабуть, я спостерігав за ними надто пильно — пан Валхір здивовано зиркнув на мене:

— Щось не так, пане Нулкере?

Я зніяковіло промимрив:

— Пробачте. Все гаразд.

Валхір також зніяковів, навіть зашарівся:

— Так-так, це ви мене пробачте, — і відразу ж блаженно відкинувся на спинку крісла. Дружина його у цей час із задоволенням куштувала вино.

Якщо Мугід знає — а гадаю, він знає — про все, що коїться у «Вежі», зрозуміло, чому він відмінив оповідь. Така сприйнятливість Валхіра до чужих емоцій дуже небезпечна — передусім, для самого Валхіра. Піду. Бідоласі вистачає й емоцій дружини.

Я побажав смачного й пішов геть. Ну що, до бібліотеки?

Перш ніж узятися за вивчення «Феномена Пресвітлих», я вирішив зайти до Карни. Потрібно відшукати служника, аби з’ясувати, де знаходиться її кімната.

За період перебування в готелі стикатися з прислугою доводилося часто, але де вони живуть — я не з’ясував. Служники з’являлися, коли виникала потреба — наче знали заздалегідь.

Якщо так, мусять з’явитися і зараз.

Звичайно, нічого такого не сталося.

Гаразд, де можуть знаходитися кімнати для служників? Напевне, на першому поверсі. Чудово, спустимося туди!

Там усе залишалося без змін: псевдосмолоскипи, псевдозброя, псевдогобелени. І вхідні двері, за якими гнітюче нависала кам’яна брила.

Отже, за яким із гобеленів приховано вхід до службових приміщень? Певно, поряд з кімнаткою для оповідей? Чи ні? Та чому б не розпочати пошуки саме звідти.

Я відгорнув краєчок гобелена, котрий ще в перший день привернув мою увагу. «Полювання на оленя». На оле…

Не може бути!

Це був він — мій олень, той, який криком підняв мене з ліжка і змусив стрімголов мчати на допомогу. В його тіло вп’ялися стріли, кров капала на траву, а позаду летіла погоня, скажена та неприборкана.

Неймовірний збіг?

Я зареготав: у цьому місці не місце для збігів, — нехай пробачать мені мертві Боги ненавмисний каламбур. Отже, тієї ночі один із нас оживив оленя, але залишив на гобелені решту «дійових осіб». Треба буде поговорити з «очкариком». Здається, це його рук (точніше — уяви) справа.

Я відгорнув краєчок гобелена й анітрохи не здивувався, побачивши двері. Звичайнісінькі двері, з металевими завісами, з ручкою та невеличкою замковою шпариною — все, як належить. Я натиснув на ручку і… Так, відчинилися.

За ними не було ні темного коридора, ні кімнати з електросмолоскипами — нічого схожого. Лише чорна шовкова завіса похитувалася від протягу, який виник, коли відчинилися двері.

Я хотів відгорнути завісу, але незграбно поворухнувся, перечепився за поріг і ступив крок уперед. На одну-єдину мить мені здалося, наче занурився у щось невидимо-тягуче. А тоді…

Кімната була невеликою, і схоже, тут ніхто не жив. Хоча були в ній і ліжко (щоправда, дуже вузьке, без матраца), і письмовий стіл зі стільцем, і кілька полиць із книгами. Стіл встановлений під невеличким вузьким вікном; поруч, повернувшись спиною до дверей, завмерла висока постать. Людина розмовляла, притискаючи до вуха масивну чорну слухавку, від якої тягнувся кручений провід — до чорного ящика на письмовому столі. Така собі картина.

Людиною, до речі, був Мугід.

— Послухайте! — казав він, і я вперше почув у голосі оповідача нотки роздратування. — Хіба ви не розумієте?! Необхідно, аби сюди негайно прибули рятівники. Ми замкнені у готелі разом із групою сприймачів. Що?.. Так, маємо. Але це нічого не означає. Психологічна ситуація стає вкрай напруженою. Що? Хлопче, ви, схоже, не зовсім розумієте. Якщо рятівники не приїдуть упродовж доби, я подам до суду. На вашу компанію й на вас особисто. І не сумнівайтеся, виграю справу. Що значить «вихідні»?! Ви ж, проковтни вас демони, рятівники, а не продавці морозива! Які можуть бути вихідні?! Що за дурниці?! Я не турбуюся.

Він роздратовано жбурнув слухавку, і за шипінням, що долинуло з неї, я зрозумів, що зв’язок урвався.

— Бовдури! — прошепотів Мугід. — Бовдури!..

Старий постояв трохи, дивлячись у вікно. Я не заважав: хто знає, на що здатен оповідач у нападі священного гніву? Ще кине у мене один із ножів, які висять у нього на наразі, а потім скаже, що так і було. Краще зачекаю.

На жаль, я не замислювався, чи сподобається старому, що його розмову підслухали. А коли замислився, Мугід уже розвертався, і його правиця — наче відчував! — лягла на руків’я найближчого ножа.

Не знаю, як я зберіг самовладання. Чому, наприклад, не заверещав диким криком і не кинувся навтьоки, чи не взявся крутити старому руки, сподіваючись, що встигну раніше, ніж він. Не знаю. Мабуть, глибоко в душі не вірив, що він на таке здатен.

А він кинув. Автоматично — в очах уже віддзеркалилось усвідомлення, що помилився, а рука не встигала зупинити рух, і клинок злетів у повітря.

Іть…

Ніж затремтів у дерев’яній обшивці стіни і гепнув мене руків’ям по щоці — ледь зуби не вибив! Не знаю, як в останню долю секунди Мугід устиг змінити траєкторію кидка, але він це зробив. Вчасно.

— Якого демона!.. — прогарчав старий. — Що вам потрібно? І яким чином?..

— Тільки не метайте більше ножів! — крикнув я,