Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

— Радий. І що сказав Пресвітлий?

— Завтра, — Тесса потягнулася за кухлем і відпила трохи вина. — Відповідь буде завтра.

— Ти говорила про Братів? — запитав Кен. Не міг не запитати, і Тесса це розуміла, але відчула роздратування: хотіла промовчати, але, певно, не вийде.

— Ні, — відповіла войовниця, з викликом дивлячись на Сога — не на Кена. — Не говорила. Спочатку нехай вирішить, чи потрібні йому ми.

— Чудово! — саркастично розсміявся Сог.

Тесса завжди дивувалася, звідки в цьому невисокому худорлявому чоловікові береться стільки енергії та емоцій. І чому вони переважно негативні, енергія — руйнівна.

— Чудово! — повторив Сог. — Ми всіма правдами й неправдами зібрали у столиці півтисячі Вільних Клинків, а тепер з’ясовується, що вірогідність здійснення плану під сумнівом! Просто розкішно.

— Ми знали, що задум може провалитися ще на початковій стадії, — незворушно зауважив Укрін. — Ти теж знав, Соже.

— Звісно! — пхикнув воїн. — Але решта — а таких немало, — цього не знає. І якщо…

— Годі! — гаркнула Тесса. — Якщо я хоч трохи розуміюся у людях, правитель завтра візьме нас на службу. На наших умовах. Я бачила обличчя його радників — вони усвідомлюють, що іншого виходу немає.

— Тесса має рацію, — втрутився Кен. — До того ж, старегх — її давній приятель. Не турбуйся, Соже, все буде гаразд.

— Турбуватися слід якраз тобі, Кене, — знизав плечима той. — Це доля твого брата залежить від милості Талігхіла та дипломатичних талантів Тесси. Я не турбуюся.

— Ось і добре, — підсумував Укрін. — Завтра все з’ясується. А доти немає сенсу переливати з пустого в порожнє.

— Згоден, — невдоволено скривився Сог. — Сподіваюся, завтра Тесса принесе втішні новини.

Войовниця промовчала.

Принесли замовлення Тесси і кухлі для Сога та Укріна. Жінка взялася за їжу, і чоловікам, хочеш чи ні, довелося залишити її у спокої. Сог та Укрін обговорювали переваги й вади прямих клинків — недавнього нововведення у хуміндарській армії. Кен мовчав.

Розправившись із млинцями, Тесса залишила гроші, недбалим порухом голови попрощалася зі співрозмовниками та пішла до себе.

Сог спостерігав за нею зло примруженими очима.

— Вона щось приховує, — пробурмотів найманець. — Надто довго була у палаці, надто мало розповіла…

— Вгамуйся, — меланхолійно кинув Укрін. Він випростав під столом довгі ноги і ліниво відпивав з кухля. — Врешті-решт, Армахог — її давній приятель. Може, затрималася, щоб… побалакати про те, про інше.

Сог недовірливо похитав головою:

— При живому Тогіні? Не вірю.

— Тогін далеко, — зауважив Укрін. — А Армахог — тут. До того ж, з дипломатичної точки зору…

(зміщення — меч та блискавка)

— Я обміркував вашу пропозицію, — глухо вимовив Армахог. — Я… незгоден із цим планом.

У залі вони залишилися вдвох — старегх та правитель. Було далеко за північ. Свічки у фігурних канделябрах втягнули обсмалені голови у товсті плечі й ридали гарячими слізьми. Гучно відлунювали слова. Талігхіл спохмурнів, але слухав.

— Я вважаю, у нас нічого не вийде. Надто великий ризик — якщо війська з веж не встигнуть залишити їх раніше, ніж хуміни обійдуть ущелину з флангів, ми втратимо все. Окрім того…

— Зачекайте, — підняв руку Пресвітлий. — На сьогодні це — єдиний план, який дає хоча б надію на перемогу. Інших немає. Запропонуйте щось годяще, і я перший вигукну: «Хай буде так!» До того ж часу давайте домовимося: не відкидати — а намагатися втілити у життя. Пам’ятаєте махтас? — «жертвувати частиною, щоб зберегти ціле». Нехай це буде нашим девізом у майбутній війні.

Старегх хотів заперечити. Слів так багато, і всі вони можуть переконати Пресвітлого, довести, що він помиляється, але… Армахог промовчав. Мабуть, надто втомився, аби щось доводити.

— Як завгодно Пресвітлому.

ДЕНЬ ШОСТИЙ

— Не чекав такого від старегха, — зауважив Данкен. — Якийсь він м’якотілий, вам не здається?

— Це все Тесса, — сказав я, аби не давати мовчанці знову запанувати у кімнатці. — Її поява була для Армахога дуже несподіваною.

Генерал у відставці позіхнув:

— Як на мене, це мало його виправдовує. Знаєте, одного разу в моїй практиці…

Я подумки підвів очі до стелі у німому воланні: «За що?!.» Стеля, на відміну від генерала, гордовито мовчала.

Нарешті він скінчив оповідання з серії «Не видані (і не написані) мемуари», і всі з помітним пожвавленням підвелися.

У «Вежі», як і в стародавньому Гардгені, вже панувала ніч. Мляві та сонні, але з буркітливими шлунками, ми піднялися до Великої зали. Стіл було накрито, і свіжі страви дещо розвіяли нашу млявість — але не надовго.

Побажавши всім надобраніч (виходячи з останніх подій — у прямому значенні), я поплентався до себе в кімнату, де й заснув. Без сновидінь.

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Дивовижно, але мене ніхто не розбудив. Трохи ображений такою неувагою служників, я вирушив до Великої зали, по дорозі розмірковуючи, що ж надзвичайне могло статися. Може, приїхали рятівники, відтягують глибу від входу? Та ні, певно, тоді б не обійшлося без захоплених коментарів пана журналіста та неодмінного фотографування на фоні працюючих рятівників. Я б обов’язково прокинувся.

Що тоді?..

Не готель, а скарбниця таємниць!

У Великій залі я справді мав непоганий шанс прояснити ситуацію: там самотньо сидів Данкен та вів двобій з якимось салатом — героїчний, слід визнати, — і потроху перемагав. Він і розповів мені, що Карна сьогодні попросила не оповідати, оскільки почувається зле. Мугід пообіцяв день зачекати.

— Але вчора за схожих обставин пан оповідач не «чекав», — здивувався я. — Юнак в окулярах його не сприймав, отож…

— Що мені подобається, так це напрям ваших думок, — зауважив журналіст. — Я теж про це подумав і вирішив відвідати «очкарика», аби з’ясувати деякі деталі.

— І як результати?

— Жодних, — розвів руками Данкен. І замовк, додаючи інтриги.

— Чому?

— Бо ще не був у нього, — пояснив журналіст. — Поснідаю — піду.

— Візьмете до компанії? мені чомусь здавалося, що відповідь я знаю зазделегідь.

— Ні, — тон Данкена став серйознішим. — Мені одному хлопчик, може, й розповість, що сталося, а нам обом — навряд.

Він розвів руками:

— Вибачайте… — й вирушив на «полювання».

Отже, сьогодні у мене вільний день. Залишається вирішити, як його використати.

Я замислився.

Звичайно, можна розпочати втілення у життя плану, який спав мені на думку після несподіваного від’їзду товстулі. І випадок якраз відповідний, і обставини сприяють. Тільки піти з башти — ніяк. Літати я поки не навчився, тож залишається чекати: якщо надприродні можливості з’являтимуться у нас «по другому колу», може, отримаю таку здатність.

До речі. Вчора, якщо не помиляюся, «жертвою» був очкарик, а сьогодні? Кандидатів четверо: Чраген,