Сяйво - Стівен Кінг
Він говорив тоном людини, яка дарує великі привілеї.
— Добре, — сказав Джек.
— Спустимося вниз? — запитав містер Уллман.
Вони з’їхали на ліфті в тепер уже геть порожній вестибюль, лише Ватсон у шкіряній куртці підпирав вхідні двері, колупаючи в зубах зубочисткою.
— Я гадав, ви вже далеко звідси, — прохолодним тоном вимовив містер Уллман.
— Та ось, товчуся тут, щоб нагадати містерові Торренсу про котел, — сказав Ватсон, випрямлюючись. — Не спускайте з нього очей, друже, і все буде якнайкраще. Разів зо два на день скидайте тиск. Він повзе.
«Він повзе», — подумав Денні. Ці слова відлунювали в довгому тихому коридорі його свідомості, дзеркальному коридорі, у який люди рідко заглядають.
— Добре, — сказав батько.
— І все буде гаразд, — сказав Ватсон і простягнув Дже-кові руку Той потиснув її. Ватсон повернувся до Венді й схилив голову.
— Мем, — сказав він.
— Дуже приємно, — відгукнулася Венді й подумала, що це пролунало геть абсурдно. Вона була родом з Нової Англії, прожила там усе життя, і їй здавалося, що декількома короткими фразами цей кошлатий Ватсон утілив все те, що, як вважається, і є Заходом. Нехай навіть до цього він їй хтиво підморгував.
— Торренсе-молодший, — серйозно сказав Ватсон і простягнув руку. Денні, який уже з рік прекрасно розбирався в рукостисканнях, несміло подав свою руку й відчув, як вона потонула в долоні Ватсона. — Піклуйся про них гарненько, Дене.
— Так, сер.
Ватсон відпустив рученя Денні й розпрямився. Він глянув на Уллмана.
— Що ж, до наступного року, — сказав він, простягаючи руку.
Уллман в’яло торкнувся до неї. Рожевуватий камінь у його персні піймав світло люстри у вестибюлі й зловісно підморгнув.
— Дванадцятого травня, Ватсоне, — сказав він. — Ні на день раніше або пізніше.
— Так, сер, — сказав Ватсон, і Джек виразно уявив, як подумки той додав: «Траханий підар».
— Гарної вам зими, містере Уллмане.
— О, у цьому я сумніваюся, — зарозуміло відповів той.
Ватсон відчинив одну стулку великих парадних дверей, вітер завив голосніше й заходився тріпати комір його куртки.
— Ви обережніше, — сказав він.
Відповів Денні:
— Так, сер.
Ватсон, не такий і далекий предок якого володів готелем, соромливо прослизнув у двері. Ті зачинилася за ним, заглушивши вітер. Вони всі разом спостерігали, як Ватсон простукав поношеними чорними ковбойськими чоботями по широких щаблях парадного ґанку. Поки він перетинав стоянку й залізав усередину свого пікапа «Інтернешнл гар-вестер», біля його ніг кружляло тендітне жовте листя осики. Він завів авто, із заржавленої вихлопної труби вилетів синій димок. Поки машина заднім ходом виїжджала зі стоянки, усі мовчали, немов були під владою закляття. Вантажівка Ватсона зникла за виступом пагорба, а потім з’явилася знову, маленька, на головній дорозі. Він тримав курс на захід.
На мить Денні відчув, що йому самотньо, як ніколи в житті.
13. Парадний вхідСімейство Торренсів стояло на довгому парадному ґанку готелю «Оверлук», немов позуючи для сімейного портрета: у центрі — Денні в застебнутій курточці, яка від минулої осені стала малою й уже протиралася на ліктях; за ним — Венді, що опустила руку йому на плече; ліворуч від хлопчика — Джек, долоня якого невагомо лежала на голівці сина.
Містер Уллман у дорогому коричневому мохеровому пальті, застебнутому на всі ґудзики, на крок відстав. Сонце, що вже геть зникло за горами, обвело вершини золотою вогненною облямівкою, а тіні зробило довгими й ліловими. На стоянці залишилося лише три авта: тутешня вантажівка, «Лінкольн-Континенталь» Уллмана й старенький «фолькс-ваґен» Торренса.
— Ну, ось ключі, — сказав Уллман Джеку. — Ви все зрозуміли щодо котла й опалення?
Джек кивнув, почуваючи до Уллмана щось на кшталт щирого співчуття. У цьому сезоні справи закінчилися, клубок змотали до 12 травня майбутнього року — не до 11, не до 13-і відповідальний за все Уллман, який правив про готель тоном, у якому звучала безсумнівна пристрасть, не міг не пошукати недоліків.
— Гадаю, я впораюся як слід, — сказав Джек.
— Добре. Буду з вами в контакті. — Але він і далі не квапився, начебто чекав, що вітер прийде на допомогу й, можливо, віднесе його до авта. Уллман зітхнув. — Ну гаразд. Бажаю добре провести зиму, містере Торренсе, місіс Торренс. І тобі, Денні.
— Спасибі, сер, — сказав Денні. — І вам теж.
— Сумнівно, — ще раз сказав Уллман, і це пролунало сумно. — Цей готель у Флориді, якщо казати відверто, справжній смітник. Гайнуєш час на марноту. «Оверлук» — ось моя теперішня справа. Гарненько піклуйтеся про нього для мене, містере Торренсе.
— Гадаю, наступної весни, коли ви повернетеся сюди, він буде на місці, — сказав Джек, а в мозку Денні блискавкою промайнула думка
(а ми?)
і пропала.
— Звісно. Звісно, він буде на місці.
Уллман подивився на дитячий майданчик, де під вітром потріскували кущі-тварини. Потім ще раз діловито кивнув.
— Що ж, до побачення.
Він швидко й манірно пройшов до свого автомобіля — кумедно великого для такої низенької людини — і зник усередині. Загурчав, оживаючи, мотор «лінкольна», а коли він вибирався зі свого місця на паркінґу, спалахнули задні фари. Машина від’їхала, й Джек зумів прочитати маленьку табличку над місцем її стоянки: «ТІЛЬКИ ДЛЯ МАШИНИ МІСТЕРА УЛЛМАНА, УПР.».
— Аякже, — тихо мовив Джек.
Вони проводжали його поглядами, поки машина не зникла з виду, з’їхавши вниз по східному схилу. Коли вона зникла, всі троє переглянулися — мовчки, майже злякано. Вони залишилися самі. По акуратно підстриженій галявині, не призначеній для очей постояльців, зграйками безцільно кружляло листи осики, ледь торкаючись землі. Крім них трьох, не було