Сяйво - Стівен Кінг
— Ох, — сказав Денні.
— Або візьми перегони. Я часто ходжу на перегони й зазвичай граю дуже непогано. Коли вони відправляються на старт, я стою біля огорожі, й іноді сяйво мені підказує, так, трішки: той кінь або цей. Звичайно, таке чуття дає змогу пристойно заробити. Я завжди повторюю собі: одного чудового дня ти вгадаєш трьох коней у трьох великих заїздах і матимеш на цьому такі гроші, що можна буде рано піти на пенсію. Дотепер це ще не збулося. Зате багато разів я повертався додому з іподрому не на таксі, а на своїх двох зі злиплим гаманцем. Ніхто не сяє увесь час, крім хіба Господа на небі.
— Так, сер, — погодився Денні, думаючи, як майже рік тому Тоні показав йому немовля, що лежало в колисці в їхній Стовінґтонській квартирі. Тоді Денні дуже схвилювався й почав чекати, знаючи, що на це потрібен час, але ніяке нове дитинча не з’явилося.
— Тепер послухай-но, — сказав Геллоран і взяв обидві ручки Денні у свої. — Тут я бачив кілька поганих снів, і погані передчуття теж були. Я тут пропрацював тепер уже два сезони, і разів десять у мене були... ну... кошмари, а ще, здається мені, з півдюжини разів увижалося всяке. Ні, що — не скажу. Це не для такого малюка, як ти. Просто різна гидота. Раз це було із цими кущами, хай їм грець, з тими, що, мов звірі, підрізані. Іншого разу покоївка, Делорес Вікері, було в неї малюсіньке сяйво, та, здається, вона про це й не здогадувалася. Містер Уллман викинув її з роботи... знаєш, що це значить, доко?
— Так, сер, — простодушно відповів Денні, — тата викинули зі школи, ось чому, по-моєму, ми опинилися в Колорадо.
— Отож, Уллман викинув її через те, що вона казала, начебто побачила в одному з номерів щось таке... у тому номері, де трапилася негарна річ. Це номер 217, і я хочу, щоб ти пообіцяв мені не заходити в нього, Денні. Усю зиму. Оминай його.
— Добре, — сказав Денні. — Ця тітка... покоївка... вона попросила вас подивитися?
— Так, попросила. І дещо зле там було. Але... не думаю, що воно може нашкодити кому-небудь, Денні. Ось я до чого хилю. Ті, хто сяє, іноді вміють бачити те, що має статися й, думаю, іноді — те, що вже сталося. Але все це — як картинки в книжці. Ти хоч раз бачив у книжці страшну картинку, Денні?
— Так, — сказав він, згадуючи казку про Синю Бороду й картинку, на якій нова дружина Синьої Бороди відчиняє двері й бачить усі голови.
— Але ти знаєш, що вона не може тобі нічого зробити, так?
— Так... — з легким сумнівом відгукнувся Денні.
— Отак і з цим готелем. Не знаю чому, але мені здається, хоч що б погане тут у свій час сталося, його маленькі шматочки ще валяються по готелі, як обрізки нігтів або шмар-клі, які хтось поганий розмазав під стільцем. Не розумію, чому так повинно бути саме тут. Здається мені, кепські речі трапляються в усіх готелях на світі, я багато де працював, і иіяких неприємностей ніде не було. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, що таке може кому-небудь зашкодити. — На кожному слові він наголошував, м’яко струшуючи хлопчика за плече. — Тому, якщо побачиш щось у холі, або в кімнаті, або па вулиці, де ці кущі... просто подивися в інший бік, а коли знову обернешся, все пропаде. Збагнув?
— Так, — сказав Денні. Він заспокоївся й почував себе шачно краще. Він став на коліна, цмокнув Геллорана в щоку й міцно обхопив. Той обняв його у відповідь.
Випустивши хлопчика, він запитав:
— Твої батьки... вони не сяють, ні?
— Ні, не думаю.
— Я їх перевірив, так само як тебе, — сказав Геллоран. —
І нон мама лише сіпнулася ледь-ледь. Знаєш, по-моєму, всі ми ми трохи сяють — принаймні, поки їхні діти не підростуть настільки, щоб самим про себе подбати. Твій тато...
Геллоран ненадовго замовк. Він перевірив батька хлопчати й просто не розумів. Не схоже було, що Дік зустрів гою, хто сяє, але твердо сказати, що ця людина на таке не ідатна, було не можна. Прощупувати батька Денні було... дивно, начебто Джек Торренс щось — щось — приховував.
Або так далеко сховав у собі, що до цього неможливо було дістатися.
— Гадаю, він узагалі не сяє, — закінчив Геллоран. — Так що за них не хвилюйся. Просто сам будь обережним. Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоду. Так що будь спокійний, о’кей?
— О’кей.
— Денні! Гей, доко!
Денні оглянувся.
— Це мама. Я їй потрібен, треба йти.
— Знаю, — сказав Геллоран. — Бажаю добре провести зиму, Денні. Так добре, як зумієш.
— Гаразд. Спасибі, містере Геллоране. Мені набагато краще.
У його свідомості зринули усміхнені слова:
(для друзів — Дік)
(так, Діку, добре)
їхні очі зустрілися, і Дік Геллоран підморгнув.
Денні проліз на сидіння машини й відчинив дверцята. Коли він вилазив, Геллоран покликав:
— Денні?
-Що?
— Якщо будуть неприємності... поклич. Закричи як слід, голосно, як кілька хвилин тому. Я зумію тебе почути навіть далеко на півдні, у Флориді. А почую й примчу якомога швидше.
— Добре, — сказав Денні й посміхнувся.
— Будь обережний, хлопчику.
— Ага.
Денні зачинив дверцята й побіг через стоянку до ґанку, де, обхопивши себе руками на гострому вітрі, стояла Венді. Геллоран дивився, широка посмішка повільно танула.
Не думаю, що хоч що-небудь тут може заподіяти тобі шкоди.
«Не думаю...»
А якщо він помилився? Як тільки він побачив оте у ванні номера 217, то зрозумів, що відпрацював ув «Оверлуку» свій останній сезон. Оте було значно гірше від будь-якої картинки в будь-якій