Зворотний бік світла - Дарунок Корній
— Пані Юлю, я маю вам дещо сказати, — мала Горпинка серйозно дивилася на красиву жінку, яка йшла від них. — Киньте курити, бо, якщо ви цього не зробите, вам доведеться через пару літ знову прийти до нас. Правда, вже з іншого приводу.
Жінка кивнула:
— Обіцяю і дякую тобі.
Мама печально дивилася вслід жінці, яка йшла сільською вулицею, не озираючись, тоді взяла Горпину за руку, подивилася пильно в очі:
— Ти не помилилася, доню, і той, хто відкрив твої очі, також. Потвор найчастіше народжуємо ми самі, як покарання чи божий докір. Ти отримала великий і страшний дар, дитино моя. Будь мудра, бо він тебе може вбити, будь обережна, бо тебе стануть спокушати ним, будь смілива, бо ним володіють тільки сильні.
Той дар мала її бабуся, вже пізніше, коли Горпина виросла, мама про це розповіла — торкаючись до людини, бачила її вади, не завжди тільки внутрішні. З того часу багато води спливло. Спокуси вона свої зуміла обійти, бо при кожній нагоді, так би мовити «впіймати жар-птаха за хвоста», не прагнула отримати наче задурно щось вагомо-матеріальне. Пам’ятала, просто так нічого нам не дається — ні добро, ні зло не минають безслідно. І їх не виміряти пачками грошей чи золотими цяцьками на пальцях рук. Часто вона згадувала свою маму і її слова: «Те, чого не купиш за всі скарби світу, то совість. Те, чого не об’їдеш найшвидшим та найпрудкішим конем, то мудра думка. Те, без чого не проживеш правдиво у світі людей, то честь. Те, що маєш найцінніше і що завжди при тобі, — твоя душа, не розгуби її, вона — і тендітна квітка, і міцний дуб. Та без сонця й води квітка не буятиме, а без сили землі дуб змарніє».
Горпина старалася дотримуватися маминих обітниць. Дар, що отримала, не був простим. Кожного разу вона наче вмирала від дотику до хворого. Тільки-но відчувала хвору людину, як її зачинали бити дрижаки, мов у пропасниці. Вся її внутрішня сутність, сутність живого тіла, благала — не чіпай його чи її, не торкайся, бо знову доведеться вмирати. Та душа не слухалася. Приречено клала руку на голову хворого, на спину, на живіт чи на рамена, здається, руки самі знали, куди слід вкластися. Приречені на смерть непрощенними заклинаннями, підпоєні мертвою водою, прокляті до сьомого коліна, привороти-відвороти, майже ніколи не приходили звичайні хворі. Ті або поправлялися самі, або їх виліковувала сучасна медицина.
Болячка — наслідок неправильних дій людини чи попередніх поколінь. Говорила своїм пацієнтам і діяла, як хірург. Недарма закінчила медучилище, а тоді ще три курси медінституту. Не довчилася, бо зрозуміла, що й цього досить для того, щоб не перетворитися на «хімічного» лікаря (знову вислів мами). Що вона могла, як допомагала? А багато чого. Слова, що мали вбити, осідали всередині на тіло, яке є щитом для душі. Тому воно і хворіло. Часто-густо було й таке, що людина сама своїми вчинками творила собі лихо: сльози матерів, образи слабших — і виразка шлунку на підході. Трав’яні збори допомагали, але… Пробувала роз’яснити пацієнту, що він має змінити не тільки режим харчування, а насамперед мусить змінитися сам, подивитися на себе збоку, зрозуміти причину своєї хвороби. Тому що хтось зверху зараз надавав шанс людині продовжити її земне життя, виправитися, стати ліпшим, а її пахуче зілля чи цілющі настоянки — лиш маленький поштовх до дії і тільки. Не всі то розуміли, на жаль, і тому не всім зуміла допомогти.
Були такі, що тільки ствердно кивали і все. Бачила, відчувала — хвороба повернеться через декілька років, бо людина не зміниться, але тоді вже буде надто пізно.
І коли маленька семимісячна Мальвочка стиснула Горпинин пальчик своїм кулачком, вона раптом побачила те, чого досі осягнути не може. Та дитина була найбільшим світлом, яке їй доводилося коли-будь бачити в людині, навіть у святенниках у монастирях, у тих, хто більшу частину свого життя проводив у безконечних молитвах і вмів зцілювати душі словом. І водночас дитина мала в собі стільки ж темного. Темрява була напрочуд глибока, що коли надто довго занурюватися в неї, то можна пропасти. На очі наверталися сльози. Колись її онуці доведеться робити вибір, вибір між тими двома світами, що поки що мирно спали всередині маляти. Як кажуть гуцули — одна сторона «жасна», друга — «красна». І від неї, бабусі малого янгола, і від батьків, і, можливо, від тих, хто приніс ту дитину в світ теперішній, також залежало багато, залежало те, на якому боці захоче залишитися Мальвочка.
Горпина щоранку молилася двічі, двічі складала руки, складала їх по-різному — молилася до неба і молилася до землі. Жінка стояла навколішки на маленькому горбику за городом. Вона майже кожного дня зустрічала тут сонце. Навіть у дощову погоду, в сніговії, коли небо було повністю закутане хмарами, знала — коли воно сходило, відчувала це. То наче всередині тебе щось вмикалося і зачинало гріти. Жінка простягнула дві руки до неба, задерла догори голову і зашепотіла слова прадавньої молитви, може, не все мовлене вона розуміла, але ті слова звучали так сильно й мудро, що несила було сумніватися в них. Сонце зійшло. Горпина вклонилася йому. Тоді молитися йшла до хати, до Христа, до образів, до Матері Марії. Хрестилася на образ Матінки Божої, складала перед собою побожно й покірно долоні, опускала долі голову і змовляла церковні молитви, і лиш тоді йшла до роботи. Так її навчила мама, а ту — її мама…
А сьогодні їй наснився дивний сон. Після молитви згадала його. Дивний край, де є велика вода, може, море, і скеля висока над водою. Її онука стоїть на тій височенній скелі і тримає в піднятих до Сонця руках дві кулі — в одній світиться білим сяйво, в іншій — чорний туман вирує в коловороті. Над головою блукають важкі перисті хмари. А її онука вагається, не знає — до якого берега пристати. Раптом у небі з’являється веселка, незвичайна, небарвиста, а сплетена тільки з одної барви та її відтінків. Із зеленої.
Горпина після молитви встала з колін, підійшла до маминої скрині, де тримала нехитрий та дорогий серцю скарб — рушники, сорочки, обруси, відчинила. Підняла вишитий чорним та червоним свій весільний рушник, що власноруч вишивала на щастя та вишила на долю і тільки для себе. Під ним лежала тоненька зелена стрічка. Пригадала той день, коли Мальва у п’ять років заблукала у їхньому
