Зворотний бік світла - Дарунок Корній
Та жінка прийшла до неї літнього вечора. Горпина вже навіть спати вкладалася, змовивши перед образами молитви. Пані стояла перед порогом, чекаючи дозволу увійти. Довга, аж до землі біла суконка, помережана білою вишивкою, так у них ніхто не вбирався. Плаття аж світилося в темряві сіней, та й сама жінка наче була зіткана зі світла. Горпина тільки глянула, відразу зрозуміла — своя. Назвалася дивним йменням — Птаха, заговорила до неї дивним словами з прадавньої молитви, якої її навчила бабуся. Від Птахи Горпина вперше й почула про Мальву, про немовля, яке щасливою долею випадку призначалося на виховання в родину її Назарка. Мати знала, що її син категорично проти того, щоб взяти дитину-сироту з дитячого будинку, через це навіть до розлучення з Ольгою дійшло, але та жінка говорила так упевнено, що сумніву не виникало — Назар спасував і прийняв маля як рідне. Ніхто не питав зараз у неї ані дозволу, ані поради. Її лишень повідомили про те, що вона має всіляко допомагати сину та невістці у вихованні дівчинки. Як допомагати? А вона сама знає, бо дівчинка ця — особлива. І ще та жінка сказала, що то її, Горпинина, спокута за колись вчинене зло. Горпина не сміла виправдовуватися, бо добре знала, за що, опустила очі додолу і тільки ствердно похитувала головою на слова янгола. Бо хто це був, як не янгол? Тільки він міг знати про Горпину таке!
Птаха пішла, а Горпина аж до ранку не могла стулити очей — думалося про все на світі. Згадувала дівчинку Олесю, мертве немовля, нещасливого, чи й уже щасливого, сама не знала допіру, сина Назарчика та згадувала-згадувала-згадувала свого чоловіка Миколку. Їй не вистачало його. Навіть не чоловічих обіймів уночі чи пестощів, а тепла долонь, до яких можна притулитися і загріти втомлену та зболену нещастями інших душу. Не плакалося тоді, тільки згадувалося, думалося і молилося.
Тож коли Назарчик вперше привіз до неї малу Мальву, Горпина зрозуміла — вищі сили подарували їм таке дороге і цінне дитя.
Маленька семимісячна Мальва махала рученятами, сонячно посміхаючись бабусі. І в Горпини враз так світло та затишно стало на душі, ніби всередині хтось запалив свічку. І от та свічка всередині палає вже сімнадцять літ. Знала, що та дитина — особлива, позначена. Бо неособливих дітей янголи самі не приносять. Янголи з дивними іменами.
Горпина любила Мальву, як може бабуся любити онуку, більше навіть, ніж Назарка. Нікому в цьому ніколи б не зізналася, але хіба ж серцю накажеш. А інколи вона навіть майже побожно боялася Мальви, відчуваючи всередині дитини необ’їжджену силу, тоді просто вклякала перед образами Матінки Божої, молилася і канонічними, і власними молитвами, щоб та допомогла її онуці зробити правильний вибір, коли настане пора. Таке щось схоже було і в неї, хоча вона тільки відунка, а тут щось набагато міцніше.
Горпина народилася в родині відунів. Її й досі дехто кличе по-вуличному — Відуниха. Бо коли вона побралася з Миколою Коровайченком, сином найшановнішого господаря Залютців, то стали називати, хоч і досить несміливо, Коровайчихою.
Від малих літ все в їхній маленькій господі дихало, співало, пахло. Завжди усміхнена мама в білосніжній хустині, зав’язаній під молодичку, трави, зібрані в пучечки та розвішані в найнесподіваніших місцях. І щодня багато людей, чужих людей, які приходять за допомогою. Батька Горпина не знала, коли його в сорок четвертому забрали на війну — мама була при надії, тільки на четвертому місяці. Навесні сорок п’ятого, коли малій Горпинці виповнилося піврочку, мама отримала похоронку — загинув смертю хоробрих на полі бою, похований у братській могилі в Чехії. На спомин про батька залишилися чорно-білі світлини з чорнявим усміхненим вусанем на них, сірий крислатий капелюх, юхтові чоботи велетенського розміру, батько був височенький — два метри росту, та похоронка. Тож мама Натка від народження стала їй і за матір, і за батька, і за вчителя, і за світло, і за тінь. Ні бабусь, ні дідусів. Страшна війна від сорок першого навитворяла лиха. Німці в сорок третьому, на Різдво, затіяли жахливу розправу над селянами. Усіх від малого до старого зібрали в церкві, замкнули там, а будівлю підпалили. Церква була стара — дерев’яна, тому згоріла, як солома, швидко. То була помста залютянам за допомогу повстанцям. Мама з татом того дня поїхали до сестри батька, тітки Марії, яка невісткувала в сусідньому селі. Сталося лихо, і Марія народила мертву дитину та мала якісь ускладнення після пологів. Набрали різних трав, трунків, настоянок, і тато повіз маму на санях лікувати тітку. Хоча мама не дуже хтіла їхати, вона ще не була досвідченою в цих справах. Та бабуся майже силою спровадила і дочку, і зятя. Тітку тоді так і не врятували, не встигли, — поки приїхали, та померла. Тож з великої та доброї родини Коровайченків ніхто не залишився, окрім Горпини, яка народилася вже наприкінці війни. Батькові батьки, дві сестрички-близнючки разом з маминими батьками згоріли в церкві. Тата та двох його братів не повернула війна: тато загинув у лавах Червоної армії, брати — не прийшли з лісу. Залишалася тільки пам’ять та горбики-могилки на цвинтарі з кам’яними хрестами. Того усього мала Горпинка знати не могла, пізніше їй про це оповіла мама.
Дивні сни снилися малій Горпинці майже завжди. Не тутешні люди в тих снах, нетутешні звичаї, але то все було дуже цікавим, хоч не завжди і сприйнятливим. Десь у дванадцять літ прийшло розуміння, що вміння лікувати рослинами, якого її навчала мама, — то не все, що було даровано їй при народженні. Сталося це навесні. Мама поїхала в райцентр на закупи, в сільську крамницю тоді з промислового краму мало що привозили, а Горпинка росла, «мов бур’ян після дощу», тож і взуття доні нове потрібне, бо ж он як потепліло, а минулорічна взувка замала, і з платтячка дівчина виросла. З собою мама Натка Горпинку не взяла, вони жили край села, за хатою починався ліс, і хоч корівка Білка припнута паслася недалечко під ліском, та все ж пригнати та прив’язати її мусила. Потім здоїти, а ще — дати їсти пацятам та качатам. Дванадцятирічна Горпинка пишалася тим, що мама їй, як дорослій, довіряє таку відповідальну працю. В двері хати хтось несміливо постукав.
Горпинка крикнула, що можна заходити. Звичайно, а кого їм боятися? «Добрим людям завжди раді, а недобрі з лихими помислами, переступаючи поріг нашої хати, зло залишають перед порогом», — то любила повторювати мама, а
