Бранці мороку - Олександр Шевченко

— Як мені зробити це?

— Є багато способів, — ухильно відказує він. — Повна свобода вибору. Обирай сам.

Таємничий ліс неначе хтось стирає геть з очей. Ми йдемо довжелезним темним коридором, у кінці якого я бачу нашу кухню. Там Аліна, спиною до нас, схилилася над газовою плитою. Я відчуваю, як мої руки повільно простягаються вперед, пальці стискаються й розтискаються в нетерплячому бажанні зробити боляче. Ближче, ще ближче, і ось нарешті я хапаю її голову й вивертаю на сто вісімдесят градусів із голосним хрускотом. На мить, на малесенький проміжок часу мені стає страшно — «я що, вбив власну дружину?» — та ця думка відразу забувається, як несуттєва. Я бачу, що Аліна жива. Її лице дивиться на мене скляними очима, а з вуст злітає монотонне бубніння:

— Михасю я хочу щоб ти виконав нарешті ту обіцянку яку дав мені сто один рік тому я хочу будинок за містом свій дім окремий ми ж завжди про це мріяли цей дім не потрібен мені без тебе я люблю тебе але мене не влаштовує те у що ти перетворився мене не влаштовує те що тут відбувається а ще...

— Вона пилятиме тебе вічно, Михайле, — пролунав над вухом співчуваючий голос сивого чоловіка. — Якщо тільки ти сам не покладеш цьому край. Покінчи з цим, і займемося справжньою чоловічою справою.

І тоді я здавлюю шию Аліни обома руками, стискаю якомога міцніше, аби перекрити цей нудний потік банальщини, й починаю трусити її, як гутаперчеву ляльку, молотити цю балакучу голову об усе, що трапляється під руку. Тіло в моїх руках м’якшає з кожним ударом і зрештою падає на підлогу купою ганчір’я. Сивий чоловік презирливо відштовхує його ногою вбік.

— Просто чудово, — він схвально плескає мене по плечі. — Ти майже визрів, друже мій. Спробуй тепер ось це.

Підлога під ногами розверзається, і у виниклому отворі я бачу сходи, що ведуть кудись під землю. Ступаю на них і неначе на ескалаторі в’їжджаю у пітьму, де лунає далекий дитячий крик.

— Маааамммоооооо, я хочу до мааамиииии!..

Я лечу на цей крик. Пітьма сповнюється блиманням, це лампи денного світла, що подібно до фотографічного проявника перетворюють чорноту на кахельні стіни. Я опиняюся в незнайомій кімнаті, де на столі переді мною виблискують предмети, схожі на хірургічні інструменти. їх блиск гіпнотизує й зачаровує, я проводжу по них пальцями, вслухаючись у тихе побрязкування, потім беру найбільш знайому мені річ — скальпель.

У дальньому кутку кімнати хтось тихо схлипує. Насилу відірвавши погляд від магнетичних бліків, я дивлюся туди. Здається, то дитина — маленька фігурка, що скоцюрбилася в позі ембріона. Повільно підхожу до неї. Так і є, це хлопчик, вдягнений у шорти й смугасту футболку. Його око дивиться на мене в щілину між пальцями рук, що затуляють лице.

— Я хочу додому, — долинає до мене глухе плаксиве схлипування. — Будь ласка, дядю, відведіть мене до мами!

Я нахиляюся до нього, збираючись сказати, що не маю уявлення, де його мама, але, звісно ж, я про нього подбаю. Простягаю руку. Він тягне до мене свої, та, коли дитяче обличчя відкривається, я розумію, що це ніякий не хлопчик, а якийсь неймовірно відразливий ліліпут, з виряченими очима й старечою головою радіаційного мутанта. І скальпель, який, як виявилося, намертво приріс до пальців іншої моєї руки, зривається вперед, шматуючи потворність, заляпуючи стіни червоними бризками, а за моєю спиною гуркоче схвальний регіт сивого чоловіка.

Вперше на новому місці я лягла спати окремо від Михайла.

Промучившись біля нього дві години, я не витримала і підвелася, спустивши на підлогу важкі, наче свинцем налиті ноги. Поруч, мов у гарячці, метався мій чоловік. Він то стогнав, як тяжко поранений, то скрикував, то бурмотів щось схвальне, але нерозбірливе, і відштовхував мене, коли я намагалася обійняти його, щоб якось утихомирити. Врешті-решт він знавісніло замахав руками, вигнувся дугою і захрипів, а коли я вирішила плюнути на всі його люб’язні застереження типу «спробуй тільки розбудити мене», і нахилилася над ним саме з цією ціллю, він ухопив долонями повітря біля мене так, неначе стискав чиюсь невидиму шию. Я готова була закластися, що там, уві сні, він когось душив і, судячи з його перекошених якоюсь здичавілою насолодою рис, отримував від цього неабияке задоволення. Від його вигляду мене зморозило. Нічник, котрий я увімкнула, щойно Михась почав стогнати, спотворював його й без того змінене лице химерною грою тіней. І щось у цьому обличчі, яке здалося мені зовсім незнайомим, змусило всерйоз поставитись до попередження не чіпати його. Я підняла свій халат, що валявся чомусь на підлозі, накинула його на плечі і, забувши про капці, вийшла геть. Ляжу у другій спальні, подумалося мені. Ми жартома називали її гостьовою — коли Михайло ще міг жартувати. Там стояв старенький підлітковий диван, куплений у Кардашеві за три з половиною копійки, але вміщалася я на ньому без проблем.

За подушку мені правила власна рука, вкритися довелося халатом, але заснула я на диво швидко. Мабуть, нерви не витримали і вимкнули увесь неслухняний організм для більш ніж заслуженого відпочинку. Сон був глибоким, схожим на темне небо, у якому мерехтять дивовижні вогники, і що змусило мене прокинутися, я й досі не знаю. Себто не знаю, що саме змусило мене прокинутися. Але коли я відкрила очі, темрява панувала не тільки навколо мене, а ще й над головою. Складалося враження, що тутешня стеля зненацька почорніла і суттєво знизила місце свого розташування. Все ще кліпаючи сонними очима, я різко підвелася... і з розмаху вдарилася об якусь деревину. Все ще не тямлячи, що коїться, я механічно відкинулася на спину... і виявила, що під головою маю подушку у велюровій пошиванці, а мої ноги звисають за бильце