Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

Я брала до рук коцюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов була кров. Тепер вона була на моїх руках, я чула її запах, відчувала в роті металево солоний присмак.

«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…

Він може наслати смерть.

Я підійшла до вікна і різко відсунула штору.

В очах стало біло біло, вони налилися місячним світлом.

Ніби в очницях моїх було двоє білих одудиних яєць.

«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»

Моя запалена кров холола у жилах. Холола і загусала.

Я чітко розчула його нічний голос. Він кликав мене.

«Д на ста ста… наста ста… ди до ме не…»

Він називав мене на ім’я і кликав до себе. Це був голос тієї ночі, коли він кликав мене з чорної безодні хвиль. І якби вікно спальні було відчинене, тієї хвилини я б, не вагаючись, стрибнула вниз. Невидиме проміння обсно вувало все моє єство, тонкими волокнами перепліталося з нервами і болісно солодким маґнітом тягнуло вниз. Я наосліп намацувала віконні защібки, та їх не було, лиш вузенька кватирка була відчинена, я притислась до неї, як до вічка між ґратами, і застогнала:

— Візьми мене, тут я, хіба ж ти не бачиш?

— Д на ста…ди ди…до до…ме не…

— Візьми мене! Швидше… Та швидше ж!

Знеможена, я сповзла лицем на лутку вікна і безсило стала ковтати повітря разом зі слізьми.

Не знаю, скільки отак проплакала, та підкинула думка:

«Він же там, унизу!» І рішуче пішла сходами вниз. Там я сахнулась, угле дівши карлика. Вже й забула, що сама тут поклала його спати. Але Іванько стояв серед холу зодягнутий і тремтів, як осиковий листок. Волосся на його голові ворушилося разом з вухами.

— Що тут?

Він тільки сіпав губами. Чи вони самі ворушилися в нього, як і вуха.

— Що?

— Й й а бачив його. — Він уперше сказав не «Іванько», а «я».

— Кого?

— Його. Нестора. Й й а бачив.

— Де?

— Там. — Він показав на вікно, яке я на ніч також запинала шторою. Тепер вона була на лікоть відсунута. — Але т то н не Нестор.

— А хто?

— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відтулив і поба чив Нестора. Лице притислося до шибки, аж ніс розплюснувся і побілів. Ніс білий, а під очима синьо синьо, як в утопленого. Й очі провалені. А потім… потім вони засвіти лися червоним. І коли він заговорив, то зуби… не зуби, ікла… теж були червоними. Каже…

— Що? Що він сказав?

— Віддай мою кров, каже.

Ноги мої підігнулися, я опустилася на диван і потягла на себе плед. Так, інстинктивно, ніби хотіла затулитися.

— Я перехрестив шибку, і він щез. Але знадвору ще чувся голос: «Од од… од од… од дай мою кров…»

Мене била трясця. Там, нагорі, я чула той самий голос.

Зуби так цокотіли, що я насилу вимовила:

— Затули вікно. Іванько якось боком підступив до вікна, незграбно взявся за штору своїми довгими звивистими пальцями.

Вони так тремтіли, що ввижалося, ніби тих пальців було на руці не п’ять, а вдвічі більше. Він різко смикнув за штору і, видно, потяг її не лише вбік, а заодно і вниз, бо наступної миті у мене ледь не розірвалося серце. Широке зелене запинало почало падати разом з карнизом, і коли гримнуло об підлогу, той гуркіт струсонув увесь дім.

Карлик упав і… щез. У мене потемніло в очах. А потім я побачила, як заворушилося зелене шмаття і з нього насилу виплутався ні живий ні мертвий Іванько.

— Д де й й а?

За ним зяяло оголене чорне вікно.

— Не бійся, — сказала я чи собі, чи йому. — То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.

— Й йа не впав. Мною щось кинуло.

— Не бійся, — повторила я. — Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, — сказала я і заніміла.

«Ід ди д до мене». Я заговорила голосом одуда.

Карлик підійшов.

— Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.

Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлоп чиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.

Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.

— Не бійся, не бійся, — шепотіла я, гладячи його наїжа ченого чуба. — Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно. Правда ж?

— Ато, — сказав він, і я відчула, що в нього наїжачився не тільки чуб. — Іванько дуже хороший хлопчик, — гомоніла я з ним, як із дитиною. — Взавтра він покаже мені гніздо одуда.

Покажеш?

— Ато.

Ми були з ним відрізані од усього світу. Ми були тепер сестрою і братом, сіамськими близнюками, одним цілим, скутим несосвітенним жахом.

— Тільки вийми, будь ласка, з кишені шило, — попро сила я. — Бо ти мене ще заколеш.

6

А наступного дня до мене завітала ще одна вельми ціка ва персона, і візит цей закінчився несподівано для нас обох.

Мій благовірний, можна сказати, передав через неї віс точку…

Втім, ще до того відбулася подія, пов’язана з однією надзвичайно цікавою штукою. На неї я покладала особливі надії у розгадці тих незбагненних химер, що дедалі щіль ніше обсновували мене своїми волокнами у смертельно задушливий кокон. І тут я не могла обійтись без Іванька.

Може, саме тому так підлещувалася до нього.

Карлик здимів од мене ще вдосвіта, і я, певна річ, була тому рада, бо він також уже тхнув чоловіком.

Коли вранці вийшла надвір, мій нічний охоронець щось майстрував біля фліґеля, цюкаючи сокирою. Він боявся навіть глянути у мій бік.

— Що це ти стружеш? — вирішила трошки подражнити його і стала над головою. — Буратіно?

Він перестав цюкати, але мовчав, тільки ніздрі його роздималися під ворушкими крильцями носа, — напевно, йому подобався запах жінки.

Леле! Я лиш тепер розпізнала сизо зелене листя на обрубаних гілячках і про все здогадалася. Іванько загост рював стовбурця молодої осички, і це, безумовно, мав бути кілок, яким протинають упирів.

— Ого! — захоплено вигукнула я. — Оце то знаряддя!

Таким до серця дістанеш. Іванько, хоча й був уже мужичком, не розумів моїх жартів, і я вирішила, що саме час перейти до розмови серйозної. Однак спитала так само грайливо:

— То ти