Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

— Пробач, будь ласка, цей дражливий мій настрій, Горю.

Це тимчасове, — винувато запевнила я. — Завжди, як тільки починаються… ці жіночі діла, на мене находить ось такий сплін. Я навіть не можу побути з тобою так, як мені хотілося б. Ти мене розумієш?

— Дурненька, — сказав він. — Не це головне.

— Я слабка жінка. Не гнівайся.

— Гніватися? Може, саме за це я тебе і люблю найдужче.

Моя ти, місячна жінко.

— Ти чудо, — сказала я і, затримуючи дихання, підстави ла йому губи для поцілунку. Ні, у мене не було аж такої відрази. Але… Так іноді цілуєш свого улюбленого кота, по боюючись, аби він не позіхнув на тебе своїми нутрощами.

— Не хочеться мені тебе відпускати, — сказав він. — Будь обережною.

— За днів три чотири побачимося. Ти не проти? — спитала я багатозначно.

— Дожити б, — усміхнувся Г. С.

Він, як і я, не здогадувався, якою буде та зустріч.

За кермом я була обережною. Біля опери зупинилася і заскочила в центральну аптеку навпроти, де купила п’ять циліндричних коробочок донормілу. Колись допомагав.

Кидаєш у склянку води колесо, завбільшки таке, як кирик, воно з шипінням розчиняється, випиваєш — і спиш як після маківок. Не знаю, як буде тепер.

На фасаді театру досі красувалася велетенська афіша, запрошуючи на бенефіс Марії Стеф’юк. Я насилу вираху вала, яке тепер число, і подумала, що як добре було б сходити на концерт примадонни разом з Г. С. Як нормальні люди, котрі замість того, щоб ходити до психоаналітика, відвідують концерти.

А чого ж, — міркувала я, виплутуючись із запрудженої машинами вулиці, яка носить ім’я п’яного гетьмана з п’я ним прізвищем Хмель. — VIP персони іноді ходять в оперу, це їм велить навіть реґламент. П’яний Хмель також любив спів і саме тому спеціальним універсалом скасував смертну кару Марусі Чурай, котра отруїла зрадника Гриця. Г. С. також Гриць і кохається в музиці, слухає її навіть у своєму робочому кабінеті, причому слухає «Ave Maria», а не оце бум трум, що долинає із джипа, який майже цілує мого «форда» у задній бампер.

Внизу я повернула праворуч і Хрещатиком рушила далі, маневруючи «на відстані фарби» між отарою баранів, які кудись поспішали, так і не засвоївши найбільшої істини в цьому житті: ніхто вас, панове, ніде не чекає аж так, щоб у поспіху псувати собі нерви, а завтра шукати психоана літика.

Я полегшено зітхнула тільки за Виставкою. Та потім, проскочивши Чабани і переходячи в лівий ряд, помітила в дзеркальці заднього огляду того ж таки чорного джипа.

Чому саме того? У тебе, моя дорога, вже параноя. Ну, приїжджав точнісінько такий від Сухого, але де вже той Сухий і де той джип, якого ти на власні очі бачила про дірявленим?

Ну от, його вже немає. А таких джипів у Києві більше, ніж у Нью Йорку і Токіо разом узятих. Вгамуйся, бо таки потрапиш до психіатра, і поможе він тобі чи ні, а нагадає про те, що ти викреслила зі свого життя назавжди. Ти поняла ілі нєт?

Мене пересмикнуло. Не треба, не згадуй. Але вже було пізно…

«Ну шо, оп’ять явілась, уродіна? — щурячим голосом кричала до мене беззуба жінка в запльованому коридорі «павлівки», куди я прибігала з інтернату в надії, що мама вже стала такою, як була раніше. Але все повторювалося. — Чєво пріпьорлась, уродіна? Ухаді, нє хачу тіб’я відєть! Ето он із за тіб’я мєня бросіл. Ти возомніла, шо ти красавіца?

Вот тєбє, вот тєбє! — приставляла вона ребро долоні до зігнутої руки. — Пашла вон атсєдова! Ето он із за тіб’я!..

Почєму я, дура, нє сдєлала аборт!»

Я різко вдарила по гальмах, з виском з’їхала на узбіччя і зупинилася. Голова моя впала на кермо. Не було, матусю рідненька, присягаюся Богом, що між нами нічого не було!

Я такого і в думці не мала. Не знаю, чого він пішов од тебе.

Вчепившись обома руками в кермо, я плакала вголос, як тоді, в запльованому коридорі психлікарні, й кричала:

«Цить! Цить!» — намагаючись угамувати себе і ту беззубу жінку, яку любила колись більше за все на світі.

Коли підвела голову, то за сльозами побачила чорного джипа, що бовванів на трасі уже далеко попереду.

Який там у біса Сухий! Солом’яний Бик спочиває у царстві Аїда. Це дбайливий Г. С. послав за мною своїх людей, послав супровід, аби простежили, чи я нормально доїду додому. Супровід чи охорону?

Параноя… Я повернула праворуч, а солом’яні бички поїхали далі.

Вдома Іванько сказав, що мене ніхто не питався, окрім…

Притули. Я вкинула в склянку з водою два колеса донор мілу, випила ту шипучку й заснула. І спала, поки мене не розбудив телефон.

— Я готовий, — сказав він. — А ти?

— Питаєш.

— Тоді взавтра все й зробимо.

9

Це відбулося в покоях отця Серафима.

Він дав мені випити темно брунатного трунку, — я не вслухалася в його відразливий смак, проковтнула одним духом, заплющивши очі, як ковтають більшість бридких ліків, — потім ретельно виголив мене, хоч там темніла лише вузенька смужечка волосся, і посадив у гарячу ванну, вода в якій також була коричнева.

Він щось говорив і говорив, та я не могла розібрати жод ного слова, повіки злипалися, наче намазані медом, я засинала від міцного наркозу й останнє, що змогла відчути, — це те, як він узяв мене на руки й поклав у холодне крісло.

А далі я опинилася в іншому світі. Спершу стала зовсім маленькою і пролазила в чорну нору — таку, в якій змостив собі гніздо одуд, тільки вона була дуже глибокою, дуже довгою була та нора і дедалі ставала ширшою. Десь там удалині мерехтіло світло й тягнуло до себе, як тягне будь який просвіток у кінці тунелю, я повзла до нього й повзла і робилася більшою, поки не стала такою, як є. Тоді кінець нори розширився гладеньким розтрубом, я звільна ковзнула вниз, наче з дитячої гірки, й ступила на твердь.

Це було потойбіччя.

Це був той світ.

Дивна пора тут стояла: не день і не ніч, не ранок, не вечір, а так — якась сіра безмежна імла чи застигла у просторі вічність. Не далеко й не близько бовваніли химерні тіні дерев, вайлуваті обриси гір, але ніде не видно було чогось такого, за що б зачепилося око, куди хотілося б відразу піти, роздивитися, втамувати кволу, поки що сонну цікавість.

Не знаю, скільки я стояла отак ні в