Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Він трохи заспокоївся й опустив свої численні руки.

— Це цілісна сукупність.

Лін кивнула, показуючи, що зрозуміла, — вона надто втомилась, аби боятися.

— Можливо, я до вас занадто суворий, — задумливо мовив пан Пістрявий. — Я хочу сказати... дивлячись на цю роботу перед нами, очевидно, що у вас є відчуття розірваного моменту, навіть якщо з вашого питання виходить інакше... Тож можливо, — повільно продовжив він, — ви сама містите цей момент. Якась частина вас розуміє, не звертаючись до слів, навіть якщо ваш інтелект ставить запитання у такому форматі, що унеможливлює відповідь.

Замовник тріумфально не неї подивився.

— Ви теж у гібридній зоні, пані Лін! Ваше мистецтво відбувається там, де розмивається межа між вашим розумінням і невіглаством.

«Гаразд, — знаками показала вона, збираючи речі. — Нехай так. Мені шкода, що я про це запитала».

— Мені теж було шкода, але думаю, вже ні, — відповів він.

Лін склала у дерев’яний чохол палітру, решту барвоягід (вона вже бачила, що треба буде докупити) та блоки пасти. Пан Пістрявий продовжував свою філософську балаканину, свій погляд на теорію помісей. Лін не слухала. Вона так налаштувала антенки, щоб на ньому не зосереджуватись; відчувала приглушений галас і гуркіт будинку, тиск повітря на віконні шиби.

«Я хочу неба над головою, — подумала вона, — а не ці древні, вкриті пилом опорні балки, не цей просмолений, крихкий дах. Я піду додому. Повільно, пішки. Через Борсукову Драговину».

Що більше вона думала, то більш рішуче була налаштована саме так і вчинити.

«Я заскочу в лабораторію та ніби безтурботно попрошу Айзека, щоб пішов зі мною, і вкраду його на одну ніч».

Пан Пістрявий продовжував теревенити.

«Замовкни, замовкни, розбещена ти дитино з довбаною манією величі та ненормальними теоріями», — подумала Лін.

Вона повернулась, щоб попрощатися знаками, — і ввічливим це можна було назвати хіба з натяжкою.

Розділ одинадцятий

На Айзековому столі на хресті з темного дерева висів розіпнутий голуб. Його голова шалено металася з боку на бік, однак, попри жах, птасі вдавалося лише слабке вуркотання.

Крила голуба були пришпилені тонкими гвіздками крізь туге тіло між пір’я й заломлені донизу, а кінчики зв’язані. Лапи примотані до нижньої частини хрестовини. Стіл під ним був заляпаний біло-сірим пташиним послідом. Птах судомно звивавсь і даремне намагався стріпнути крильми.

Айзек стояв над ним, вимахуючи лупою й довгою ручкою.

— Ану перестань, паскуда така, — промимрив він і штрикнув крило кінчиком ручки. Через оптичне скло він розглядав найдрібніші вібрації, що проходили крізь кістки й мускули, та черкав щось, не дивлячись на папір.

— Гей!

Айзек озирнувся на сердитий окрик Лубламая та відійшов од столу. Він попрямував до балкона й, перегнувшись через поручень, відповів:

— Що?

Девід з Лубламаєм стояли пліч-о-пліч на першому поверсі, схрестивши руки на грудях. Ніби маленький хор, що ось-ось зайдеться піснею. Обличчя насуплені. Декілька секунд ніхто не порушував тишу.

— Слухай, — почав Лубламай, інтонація раптом стала примирливою, — Айзеку... Ми завжди сходилися на тім, що в цьому місці можемо займатися тими дослідженнями, якими забажаємо, без питань, підтримуємо одне одного і всяке таке... еге ж?

Айзек зітхнув і потер очі великим та вказівним пальцем лівої руки.

— Заради Джаббера, хлопці, не будемо гратися в старих служивих, — буркнув він. — Не обов’язково нагадувати, що ми бували в бувальцях чи що ви там хотіли сказати. Знаю, вас це вже задовбало, і я не винувачу...

— Тут сморід, Айзеку, — відрізав Девід. — І ні хвилини не минає без пташиного галасування.

Поки Лубламай говорив, позад нього несміло вкотився старий конструкт. Він зупинився й закрутив головою, вбираючи лінзами двох чоловіків, що стояли, взявшися за боки. Якусь мить він вагався, а потім склав товстенькі металеві руки, незграбно імітуючи позу людей. Айзек тицьнув у нього пальцем:

— Бачте, бачте, геть клепки нема. У нього вірус! Краще викиньте його на смітник, бо почне жити своїм життям. І року не пройде, як будете вести екзистенційні балачки з механічною прислугою!

— Ти, бляха, тему не міняй, — сказав роздратовано Девід, роззирнувшись і пхнувши конструкта, що той аж впав. — Усі ми маємо деяку свободу, коли мова йде про клопіт, спричинений іншим, але це вже занадто.

— Добре! — махнув рукою Айзек і повільно роззирнувся навкруги. — Гадаю, я дещо недооцінив Лемюеля в ділі, — пригнічено відповів він.

Платформа, що оперізувала весь периметр складу, була заставлена клітками з живністю, яка ляскотіла, плазувала й горлала. Робітню наповнював шум від помахів крил, ляпок посліду і — найголосніше — вересків полонених птахів. Голуби, горобці й шпаки виражали свої страждання воркуванням і криками: слабкими поодинці, однак разом — пронизливим стрекітливим хором. Папуги й канарки перебивали пташиний гам скрипучими знаками оклику, від яких в Айзека дзвеніло в голові. Гуси, кури й качки додавали до загальної какофонії відтінок сільської ідилії. Суворі аспіди металися у своїх вузьких комірках, їхні маленькі ящерині тільця билися об ґрати курника. Вони зализували рани крихітними язичками на левиних мордочках і гарчали, мов сердиті миші. Велетенські скляні контейнери з мухами, бджолами, осами, мушками-поденками, метеликами й жуками дрижали від загрозливого гулу. Кажани висіли вниз головою й розглядали Айзека гарячими маленькими очицями. Бабки-змії шурхотіли довгими елегантними крильцями й голосно шипіли.

Долівку в клітках не чистили, і в ніс бив їдкий дух пташиного посліду. Айзек помітив, як Щирозубка петляла вгору-вниз по кімнаті, стріпуючи строкатою головою. Девід побачив, куди дивився Айзек.

— Ага, — викрикнув він. — Бачиш? Вона від смороду ледь на ногах стоїть.

— Хлопці, — почав Айзек, — я ціную вашу терплячість, правда. Ти — мені, я — тобі, так же? Лубе, пам’ятаєш, ти проводив експерименти із сонаром і в тебе тут якийсь хлопака бив у здоровенний барабан дні зо два?

— Айзеку, це триває майже тиждень! Скільки ще терпіти? Який графік? Принаймні почисти кізяки!

Айзек глянув униз на розгнівані обличчя колег. Він зрозумів, що їх справді задовбало все це й почав гарячково шукати компроміс.

— Добре, дивіться, — врешті промовив він, — я сьогодні ж приберу тут все, обіцяю. Зі шкури вилізу, а зроблю... Придумав! Почну з найголосніших. Я постараюсь і здихаюся їх десь за... два тижні, — закінчив