Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

метало-профілю. Біля входу до цієї замкненої на висячий замок кімнатки-в-кімнаті стояв вартовий у білому, голова хилилася під вагою химерного шолома. У руках він тримав кремінну рушницю, на плечі висіла крива шабля. Під ногами лежало ще декілька таких шоломів.

Жінка кивнула охоронцю, натякаючи, що хоче увійти. Він поглянув на посвідчення особи в неї на шиї.

— Знаєте, що робити? — тихо запитав він.

Вона кивнула й обережно поставила коробку на підлогу, перевіривши перед тим, чи не розв’язалася мотузка. Далі взяла один із шоломів біля ніг охоронців й натягла громіздку штуку на голову.

Череп огорнула клітка з мідних рурок і гвинтів, перед кожним оком на відстані півтора фута висіло по маленькому дзеркальцю. Вона підтягнула ремінець на підборідді, щоб хитромудра конструкція не звалилася з голови, потім повернулася спиною до сторожа і покрутила дзеркала. Вона гнула їх на шарнірних з’єднаннях доти, доки не побачила його відображення чітко позаду себе. Прискалюючи то те, то інше око, перевірила видимість.

Гойднула головою.

— Все, я готова, — промовила вона й, піднявши коробку, розв’язала мотуз. Вона пильно вдивлялася в дзеркальце, доки сторож відчиняв двері позад неї. Відчинивши, відвів погляд, щоб не дивитися всередину.

Учена хутко пройшла задки в темінь кімнати, дивлячись у свої дзеркала.

Прямо перед носом зачинилися двері, й жінку кинуло в піт. Вона знову перемкнула увагу на дзеркальця й повільно крутила головою в різні боки, щоб розгледіти, що відбувалося позаду.

Майже ввесь простір займала велетенська клітка з товстого чорного пруття. У брунатному світлі запалених свіч і гасових ламп учена змогла розрізнити всередині клітки конаючі рослини та маленькі деревця. Темрява й м’яке гниття рослинності застилали кімнату так густо, що її кінець годі було побачити.

Вона швиденько перевірила дзеркала. Ані руху.

Жінка почала задкувати до клітки, де між пруттями було просунуто вузеньку тацю, яка їздила туди-сюди. Вона витягнула руку позад себе й нахилила голову так, щоб побачити її у дзеркальцях. Маневр складний, далеко не елегантний, однак допоміг вхопитися за ручку й потягнути тацю на себе.

У кутку кліті вона почула глухе гупання, ніби вибивали товсті килими. Дихання її почастішало, й жінка потрясла пакунком над тацею. На металеве дно разом з паперовою стружкою випали чотири звивисті хробачки.

Зненацька щось змінилося в повітрі. Гусінь відчула мешканця клітки й безгучно кричала про допомогу.

Істота в клітці відповідала.

Її лемент був нечутний. Вони спілкувалися на частотах, недоступних людям. Учена відчула, як їжачиться волосся по всьому тілі, коли в голові, немов відлуння поголосу, промайнули фантоми емоцій. Обривки чужих веселощів і нелюдського жаху в синестетичному вирі заповзали в ніздрі, вуха й очі.

Тремтячими руками вона запхнула тацю назад до клітки.

Відійшовши від пруття, відчула, як щось пестить ногу зі сласною ніжністю. Жінка злякано зойкнула й відсахнулася, але, зборовши страх, не піддалася інстинктивному бажанню озирнутися.

Через свої дзеркала вона мигцем помітила, як розправляються темно-коричневі кінцівки на тлі кошлатого підшерстку, побачила жовті зуби, чорноту очних западин. В заростях папороті й кущах зашурхотіло, й істота щезла.

Ковтаючи слину й ледве дихаючи, вчена щосили гатила у двері. Коли їй відкрили, вона ледь не випала в руки вартовому. Рвонувши ремінці, жінка звільнилася від шолома. Увесь час, доки охоронець зачиняв двері на засув, вона старанно відводила погляд.

— Зачинили? — прошепотіла вона.

— Так.

Жінка повільно розвернулася. Боялася підвести очі й не зводила їх з підлоги й низу дверей, перевіряючи, чи правду сказав сторож.

Заспокоєна, вона глянула на вартового й віддала йому шолом.

— Дякую, — промимрила.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Як ніколи, — відрубала вона й відвернулася.

Ученій здалося, ніби позаду, за дерев’яною загородою, почулося важке гупання крил.

Вона поквапом рушила назад через кімнату з химерною звіриною, на півдорозі помітивши, що все ще стискала в руці вже порожню коробку від личинок. Вона зім’яла її та заховала в кишеню.

Жінка зачинила за собою розсувні дверцята, за якими лишилася кімната, повна нестямних примарних тіней. Вона пройшла назад тим самим біло-вишуруваним коридором й знов опинилась у передпокої Департаменту досліджень і розробок.

Вона зачинила й замкнула масивні двері на засув, лише потім радісно приєдналася до колег у білих халатах, що вдивлялись у фемтоскопи, читали наукові трактати чи тихенько балакали під дверима до інших спеціальних відділів, над кожними з яких виднівся напис чорними й червоними трафаретними буквами.

Доктор Маджеста Барбл вернулась до свого місця написати звіт й оглянулася через плече на попередження на дверях, в які щойно зайшла.

«Обережно! Біологічна небезпека».

Розділ десятий

— Ви бавитесь наркотиками, пані Лін?

Лін уже неодноразово казала пану Пістрявому, що їй було важко говорити під час роботи. Він доброзичливо пояснив, що йому ставало нудно, коли позував для неї або ж для будь-яких портретів. Сказав, їй необов’язково йому відповідати. Якщо щось із того, що він скаже, її справді зацікавить, вона може запам’ятати це на потім і обговорити з ним в кінці зустрічі. Їй взагалі не треба на нього зважати, сказав Пістрявий. Він ну ніяк не міг нерухомо сидіти дві, три, чотири години і мовчати. Він би збожеволів. Тож вона слухала, що він говорив, і намагалась запам’ятати один-два коментарі, про які можна буде побалакати пізніше. Вона все ще силкувалась якнайкраще догодити замовнику.

— Вам варто спробувати. Власне, я впевнений, що ви вже пробували. Така мисткиня, як ви. Проникнення у глибини психіки. Всяке таке.

В його голосі вона уловила жартівливі нотки.

Лін переконала пана Пістрявого дозволити їй працювати на горищі його резиденції в Кістяному Місті. Як виявилося, це було єдине місце у всій будівлі, куди проникало природне світло. А це було потрібне не лише художникам і геліотипістам: текстури і фактури поверхні, які вона так ретельно передавала у своєму залоговому мистецтві, не видно було при світлі свічок, а гасові лампи все перебільшували. Тож вона нервово з ним сперечалась, аж поки замовник не погодився врахувати її експертну думку. Відтоді біля дверей чекав лакей-какт, який вів її до верхнього поверху, де з люка на стелі звисала дерев’яна драбина.

Вона заходила на горище сама. Коли б Лін не прийшла, пан Пістрявий вже чекав на неї. Він стояв у величезній кімнаті за метр-два від того місця, де вона підтягувалась на горище.

Трикутна порожнина, здавалося, простягалась принаймні на третину довжини тераси — яскравий приклад перспективи, з хаотичним нагромадженням плоті, яке являв собою пан Пістрявий, розміщеним у самому