Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Умеблювання не було. Одні двері вели до якогось маленького коридорчика назовні, але вона ніколи не бачила, щоб вони відчинялися. Повітря на горищі було сухим. Лін ступала по хитких дошках, на кожному кроці ризикуючи загнати скабку. Але бруд на великих мансардних вікнах здавався прозорим; він пропускав і розсіював світло. Лін зазвичай лагідно просила пана Пістрявого, аби той розташувався на місці, що освітлювалось прямими чи трохи розсіяними в хмарах сонячними променями. Тоді вона походжала навколо нього, щоб знову зорієнтуватись, і продовжувала працювати над скульптурою.

Якогось разу вона запитала, куди він поставить свою статую в натуральну величину.

— Не переймайтеся цим, — відповів тоді Пістрявий з лагідною усмішкою.

Лін стояла перед замовником і дивилась, як слабке сіре світло увиразнює його риси. Перед початком кожної сесії вона витрачала кілька хвилин, щоб нагадати собі, яким він був.

Перші кілька разів, коли вона приходила, скульпторка була впевнена, що він за ніч змінився, що уламки фізіогномії, з яких він складався, перемішались, поки ніхто не дивився. Вона почала боятися свого замовлення. Ще подумала істерично, чи не було це завдання, наче у повчальній казці для дітей, чи не буде це покаранням за якийсь незрозумілий гріх: намагатися зафіксувати в часі вічно мінливе тіло, у вічному страху щось сказати, починаючи роботу щодня заново.

Але невдовзі вона навчилась упорядковувати його хаос. Здавалось абсурдно прозаїчним рахувати гострі, мов бритва, уламки хітину, які виступали з клаптя по-слонячому товстої шкіри, просто щоб переконатися, що в своїй скульптурі вона жодного не пропустила. Це здавалось майже безтактним, ніби його анархічна форма не піддавалася обліку. І все ж, як тільки мисткиня подивилася на нього з цієї позиції, скульптура набула форми.

Лін стояла і витріщалась на нього, швидко наводячи фокус то одним, то другим оком; концентрація сприйняття була максимальною, визначаючи сукупність, якою був пан Пістрявий, через постійно змінні частини. Вона носила із собою тверді білі ковбаски органічної пасти, які метаболізувала, щоб виготовляти свої витвори. Перш ніж прийти, Лін уже кілька з’їла, а візуально вимірявши замовника, вона швидко зжовувала ще одну, стійко не зважаючи на в’язкий неприємний присмак і протягуючи її крізь голівку в міхур у задній частині комашиного тулуба. Животик мисткині видимо надувався, коли вона утримувала в ньому свій матеріал.

Тоді вона поверталась і продовжувала почату скульптуру — лапу рептилії з трьома пальцями — одну із ніг пана Пістрявого; вона прив’язувала її до низенької опори. Відтак Лін ставала на коліна, обличчям до свого замовника. Вона піднімала маленький хітиновий заслін, який прикривав її залозу, і з тихим прицмоком присмоктувалась нижніми губами ззаду її голівки до краю скульптури, що була за нею.

Спершу Лін обережно виділяла трохи ензиму, який розм’якшував уже затвердлу слину, щоб край її незавершеної роботи перетворився на густий, липкий слиз. Тоді вона якомога пильніше зосереджувалась на нозі, над якою працювала, споглядаючи все, що їй було видно, і згадуючи риси, котрі були поза її полем зору: екзоскелетні зубці, м’язові порожнини; вона помалу витискала із залози густу пасту, її сфінктерні губи розширювались, і стискались, і витягувались, виділяючи та розгладжуючи гущу, щоб та набула форми.

Вона вміло використовувала молочно-ніжний перламутр слини хепрі. І все ж у деяких місцях відтінки химерної шкіри пана Пістрявого були занадто яскравими, занадто ефектними, щоб їх не відобразити. Лін поглядала вниз і хапала жменю барвоягід, розкладених на палітрі перед нею. Вона брала їх у складних поєднаннях і швидко зжовувала, перетворюючи на чітко визначений коктейль із багроягід й опалоягід, або з жовтоягід, фіалоягід і чорноягід.

Яскравий сік протікав по її травній системі, по особливих кишкових каналах у спеціальний грудний мішечок, і за чотири-п’ять хвилин вона могла видушити змішану фарбу в розбавлену слину хепрі. Вона розмазувала рідку піну саме там, де треба, накладаючи неймовірні тони багатозначними мазками та кірками, де слина швидко застигала у потрібній формі.

Лише через кілька годин роботи, виснажена й розпухла, з присмаком ягідної кислоти та крейдяного мускусу пасти в роті, Лін могла повернутися й побачити свій витвір. У цьому й полягало мистецтво роботи залозами — скульпторки були змушені працювати наосліп.

Перша нога пана Пістрявого виходила непогано, вирішила вона, трохи горда зі свого результату.

Хмари, що було видно з люкового вікна, стражденно трудилися: розчинялися та збиралися клаптями й уламками в нових частинах неба. Порівняно з ними повітря на горищі було зовсім нерухомим. Пил завмер. Пан Пістрявий стояв так, щоб на нього падало світло.

В нього дуже добре виходило стояти нерухомо, якщо в цей час один з його ротів міг наговоритися. Сьогодні він вирішив побалакати з Лін про наркотики.

— То що ж ви вживаєте, Лін? Шазбу? Туск ніяк не впливає на хепрі, правда ж, тому це виключаємо... — міркував він. — Я думаю, в митців неоднозначні стосунки з наркотиками. Я хочу сказати, вся затія полягає в тому, щоб пробудити звіра всередині, чи не так? Або янгола. Немає значення. Щоб відчиняти двері, які здавалися наглухо замкненими. А от якщо таке робити з наркотиками, то чи не стає тоді мистецтво певним розчаруванням? Суть мистецтва ж у комунікації, або я щось не розумію... Тож якщо покладатися на наркотики, котрі є, — що б там не казав мені будь-який дрібний пропагандист, який ширяється з друзяками на танцях, — котрі самі по собі є індивідуалізованим досвідом, тоді ви відчинили двері, але чи можете ви спілкуватися з тим, що знайшли по той бік?

— Хоча, розмірковуючи далі, якщо принципово дотримуватися здорового способу життя, залишати розум у тому стані, в якому він зазвичай, тоді можна спілкуватися з іншими, бо ви говорите однією мовою, можна сказати... та чи відчинили ви двері? Можливо, найкраще, що ви можете зробити, — підглянути крізь шпаринку. Ачей, цього буде досить...

Лін підвела очі, щоб поглянути, з якого рота замовник говорив. Це був великий жіночний рот біля його плеча. Їй стало цікаво, як так могло бути, що його голос запишешся однаковим. Лін хотілося мати змогу відповісти або ж щоб він припинив розмовляти. Було важко зосередитись, але вона подумала, що вже досягла з ним максимально можливого компромісу, на який він міг піти.

— Наркотики — це величезні, величезні гроші... звісно ж, ви це знаєте. Знаєте, скільки ваш друг і агент Щасливчик Ґазід готовий заплатити за свою останню нелегальну забавку? Чесно, вас би це вразило. Запитайте його, спробуйте. Ринок для цих субстанцій неймовірний. Достатньо місця, щоб кілька постачальників змогли заробити