Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

Із лісу попереду долинув голос:

— Ви з Бетодом?

Незнайомець говорив північною з якимось дивним акцентом.

Доу й Шукач якусь хвилю дивились один на одного, а тоді знизали плечима.

— Ні! — проревів у відповідь Доу. — А якщо ви з ним, то готуйтеся до зустрічі з мертвими!

Тиша.

— Ми не з тим падлом і ніколи з ним не будемо!

— То й добре! — гукнув Шукач і підвів голову щонайбільше на дюйм, тримаючи в руках повністю напнутий, готовий до пострілу лук. — Тоді покажіться!

Із-за дерева кроків за шість від нього вийшов чоловік. Шукач так вразився, що ледь не відпустив тятиву й мало не випустив стрілу. Із лісу довкола них почали вислизати інші. Десятки людей. Волосся в них було сплутане, обличчя — вимазані смугами бурої багнюки й блакитної фарби, вдягнені вони були в пошарпане хутро й наполовину дублені шкури, зате наконечники на їхніх списах і стрілах, клинки їхніх грубо викуваних мечів яскраво сяяли чистотою.

— Горяни, — пробурмотів Шукач.

— Ми горяни й пишаємося цим! — луною долинув потужний голос із лісу.

Кілька з них посунули вбік, неначе даючи комусь дорогу. Шукач кліпнув. Між ними йшла дитина. Дівчинка років десяти із забрьоханими босими ногами. Несла на плечі величезний молот із товстим дерев’яним держаком завдовжки один крок і щербатим шматком заліза завбільшки з цеглину замість голов­ки. Явно завеликий, щоб вона махала ним сама. Навіть тримати його дівчинці було непросто.

Наступним ішов маленький хлопчик. Він ніс на спині круг­лий щит, явно заширокий для нього, й тягнув обома руками велику сокиру. Пліч-о-пліч із ним ішов іще один хлопчик, зі списом, удвічі вищим за себе, й вимахував над головою його яскравим вістрям. Під наконечником у сонячному світлі виблискувало золото. Малому постійно доводилося позирати вгору, щоб не зачепитися списом за гілку.

— Я сню, — пробурмотів Шукач. — Так?

Доу нахмурився.

— Якщо так, то сон у тебе дивний.

Ці троє дітей були не самі. За ними йшов якийсь здоровило. На його широчезних плечах висіла пошарпана шкура, а на товстелезному череві — якесь велике намисто. Із купи кісток. Коли чолов’яга опинився ближче, Шукач побачив, що то кістки з пальців. Людських пальців упереміш із пласкими шматками дерева, на яких вирізьблено дивні знаки. Серед його сиво-­каштанової бороди виднілася широка жовтозуба усмішка, та Шукачеві від цього спокійніше не стало.

— Ох, от лайно, — простогнав Доу, — вертаймо назад. Назад на південь і зав’яжемо з цим.

— Чому? Ти його знаєш?

Доу повернув голову і сплюнув.

— Це ж Краммок-і-Фаїл.

Тут Шукач мало не пошкодував, що їм світить розмова, а не напад із засідки. Кожна дитина знала: Краммок-і-Фаїл, ватажок горян — чи не найбожевільніший гад на всій клятій Півночі.

Наближаючись, він обережно відсував від себе списи та стріли.

— Не треба цього, мої милі. Ми ж усі друзі — чи принаймні маємо однакових ворогів, а це набагато краще, розумієте? Тільки на верховині в нас усіх багацько ворогів, еге ж? Місяць знає, я дуже люблю добре побитись, але перти на ті здоровезні брили, коли на них сидять Бетод і всі його дуполизи? Такий бій — це якось забагато для кого завгодно, еге ж? Навіть для ваших нових друзів із Півдня.

Він зупинився просто перед ними. Кістки з людських пальців загойдалися й заторохтіли. Троє дітей зупинилися за ватажком, вовтузячись зі своєю велетенською зброєю й набурмосено позираючи на Доу з Шукачем.

— Я Краммок-і-Фаїл, — назвався новоприбулий. — Ватажок усіх горян. Принаймні всіх тих, які чогось варті. — Він усміхнувся так, ніби прийшов на весілля. — А хто заправляє цією веселою вилазкою?

Шукач ізнову відчув, як у нього засмоктало під ложечкою, та ніяк не міг цьому зарадити.

— Я.

Краммок поглянув на нього, здійнявши брови.

— Справді? Ти ж замалий, щоб казати всім цим здорованям, що робити. У тебе, гадаю, неабияке ім’я.

— Я Шукач. А це — Чорний Доу.

— Дивна в тебе ватага, — зауважив Доу, суплячись на дітей.

— О, це точно! Це точно! І смілива! Хлопчина зі списом — то мій син Скофен. Той, що з сокирою, — мій син Ронд. — Краммок насуплено позирнув на дівчинку з молотом. — А як звати цього хлопаку, не згадаю.

— Я твоя донька! — крикнула дівчинка.

— Що, у мене скінчилися сини?

— Скенн занадто виріс, і ти дав йому власний меч, а Скефт поки ще замалий, щоб щось носити.

Краммок похитав головою.

— Якось це негоже — щоб клята баба бралася за молот.

Дівчинка пожбурила молот на землю й копнула Краммока по литці.

— Тоді носи його сам, падло старе!

— Ай! — вереснув він, сміючись і водночас потираючи ногу. — Тепер я тебе пригадую, Ісерн. Твій копняк одразу про все нагадав. Ти можеш братися за молот, таки можеш. Найменшій — найбільший вантаж, так?

— Тату, тобі треба сокира? — Найменший хлопчина, похитуючись, підняв сокиру.

— Тобі треба молот? — Дівчинка витягнула його з підліску й відштовхнула брата.

— Ні, мої любі, зараз мені треба тільки слова, а в мене й без вашої помочі їх знайдеться вдосталь. Скоро ви зможете подивитись, як ваш батько вбиває, якщо все мине добре, та сього­дні сокири й молоти непотрібні. Ми прийшли сюди не вбивати.

— А навіщо ви сюди прийшли? — спитав Шукач, хоч і не був упевнений, що взагалі хоче почути відповідь.

— То ти відразу берешся до справ — а як же обмін ґречностями? — Краммок витягнув шию вбік, завів руки за голову, підняв одну ногу й потрусив стопою. — Я прийшов сюди, бо прокинувся вночі, вийшов у темряву й місяць зашепотів до мене. У лісі, розумієш? Серед дерев, голосів сов на деревах — і знаєш, що сказав місяць?

— Що ти йобнутий? — прогарчав Доу.

Краммок ляснув себе по величезному стегну.

— Чорний Доу, ти гарно розмовляєш, як на потвору, але ні. Місяць сказав… — Він жестом підкликав до себе Шукача, неначе хотів поділитись якоюсь таємницею. — Тут, серед вас, є Кривава Дев’ятка.

— Ну, є, то й що? — Лоґен тихо підійшов іззаду, тримаючи ліву руку на мечі. Разом із ним прийшли Тул і Мовчун, похмуро дивлячись на численних горян із розмальованими обличчями довкола, на трьох замурзаних дітей, а передусім — на їхнього гладкого здорованя-батька.

— Он він! — проревів Краммок і вистромив один палець, який тремтів і скидався на велику ковбаску. — Прибери жменю з того клинка, Кривава Дев’ятко, поки я не обісцявся! — Він гепнувся коліньми в багнюку. — Ось він! Той самий!

Краммок посунув уперед крізь підлісок і схопився за Лоґенову ногу, притулившись до неї, наче собака до господаря.

Лоґен витріщився на нього згори вниз.

— Відчепися від моєї ноги.

— Відчеплюся! — Краммок різко відсахнувся й упав тлустою дупою в багно. Шукач іще ніколи не бачив такого спектаклю. Вочевидь, чутки про те, що у Краммока не всі вдома, були цілком правдиві. — Кривава Дев’ятко, знаєш щось гарне?

— Властиво, багато чого.

— То ось іще дещо. Я бачив, як ти бився із Шамою Безсердечним. Бачив, як ти розітнув його,