Останній аргумент королів - Джо Аберкромбі

— Бурр хоче, щоб ми пройшли трохи на північ, через ліс, і подивилися, чи нема там у Бетода слабкого місця.

— Хе, — пирхнув Доу. — Бетод не має звички лишати якихось дір. Хіба що ями, в які можна провалитися. І зламати собі шиї.

— Ну, значить, будемо дивитися собі під ноги.

— Знову ці кляті доручення.

Шукачеві здавалося, що бурчання Доу почало набридати йому так само, як колись Тридубі.

— А що ще, га? Таке життя. Доручення за дорученням. Якщо ти чогось вартий, то виконуєш їх якнайкраще. Та що за чиряк на сраці тебе сьогодні мучить?

— Оце! — Доу смикнув головою, показуючи на дерева. — Оце й мучить! Нічого особливо не змінилося, хіба ні? Може, ми й перейшли через Вайтфлоу, вернулися на Північ, але Бетод добряче там окопався й Союзу не обійти його так, щоб не зостатися з голим задом. А якщо союзники й виб’ють його звідти, що далі? Ну, доберуться вони до Карлеона, ввійдуть до нього, спалять його не гірше, ніж Дев’ятипалий минулого разу, то й що? Це нічо не значить. Бетод продовжуватиме своє, як і завжди, битиметься й відступатиме, і вічно знаходитимуться нові пагорби, на яких можна осісти, нові штуки, які можна спробувати. Настане час, коли Союз цього наїсться, з’їбе на південь і залишить це нам. Тоді Бетод розвернеться і знаєш що? Тоді він сам прожене нас через усю йобану Північ і назад. Зима, літо, зима, літо — і вся та хрінь, яка була раніше, повторюється. Ось ми, не такі численні, як колись, але досі валандаємося по лісах. Знайомо?

Тепер, коли він про це сказав, це дійсно здавалося знайомим, але Шукач не розумів, як може цьому зарадити.

— Лоґен же повернувся? Це допоможе.

Доу знову пирхнув.

— Ха! І коли це Кривава Дев’ятка приносив із собою щось, окрім смерті?

— Притримай язика, — буркнув Тул. — Ти йому винен, пам’ятаєш? Ми всі йому винні.

— Як на мене, борги людини мають свої межі. — Доу кинув свою пательню біля вогню й підвівся, витираючи руки об плащ. — А де він був, га? Покинув нас у долинах, не сказавши ні слова, хіба ні? Покинув нас на плоскоголових і з’їбався світ за очі! Хто може сказати, що він не подасться геть знову, якщо захоче, не перейде до Бетода, не заходиться вбивати ні за цапову душу чи не втне ще чогось — мертві його знають чого?

Шукач поглянув на Тула, і Тул у відповідь винувато поглянув на нього. Усі вони бачили, як Лоґен, коли на нього находило, робив недобре.

— Це було давно, — сказав Тул. — Усе змінюється.

Доу лиш усміхнувся.

— Ні. Не змінюється. Розказуйте цю казочку собі, якщо вам так легше спиться, та я, щоб ви знали, триматиму одне око розплющеним! Ми ж говоримо про Криваву Дев’ятку! Та хто його знає, що він утне далі?

— У мене є одна думка.

Шукач розвернувся й побачив Лоґена, який сперся на дерево. Всміхнувся, перехопивши його погляд. Цей погляд Шукач пам’ятав здавна, і він навівав купу жаских спогадів. Такий погляд буває у мерців, коли з них вилітає дух і їх уже ніщо не колише.

— Думаю, як маєш що сказати, можеш сказати це мені в обличчя.

Лоґен підійшов упритул до Доу, схиливши голову набік. На його опущеному обличчі виднілися бліді шрами. Шукач відчув, як у нього стає дибки волосся на руках: стало зимно, попри тепло сонця.

— Та ну тебе, Лоґене, — лагідно мовив Тул, намагаючись говорити так, ніби все це було жартом, хоч і було ясно як день, що це не жарт. — Доу не мав на увазі нічого такого. Він просто…

Лоґен перервав його, не припиняючи вдивлятися неживими, як у трупа, очима в обличчя Доу:

— Коли я провчив тебе востаннє, то думав, що тебе більше не доведеться провчати. Та, гадаю, в деяких людей пам’ять коротка. — Підійшов іще ближче — так близько, що їхні обличчя мало не торкались одне одного. — То що? Тебе провчити, хлопче?

Шукач скривився, не сумніваючись, що вони почнуть убивати один одного, а як їх у біса зупинити, коли вони почнуть, він навіть не уявляв. Ця напружена мить, здавалося, затягнулася на цілу вічність. Він, Чорний Доу, не стерпів би такого ні від кого іншого, живого чи мертвого, навіть від Тридуби, та врешті просто всміхнувся, показавши жовті зуби.

— Нє. Одного уроку мені досить.

Він повернув голову вбік, кашлянув і сплюнув на землю. Тоді неквапом відступив, не припиняючи всміхатися — наче казав, що цього разу, можливо, й витерпить нотацію, та наступного може й не витерпіти.

Коли Доу зник, а крові так і не пролилося, Тул тяжко видихнув — так, ніби вони вийшли сухими з води.

— Ну, добре. Отже, на Північ? Тоді варто підготувати хлопців до відходу.

— Угу, — підтакнув Мовчун, засунув останню стрілу в сагайдак і пішов за ним між дерев.

Лоґен постояв там якусь мить, проводжаючи їх обох поглядом. Коли вони зникли з поля зору, розвернувся й сів навпочіпки біля вогню, згорбившись, поклавши руки на коліна і звісивши долоні.

— Дякувати мертвим, що вийшло так. Я мало не всрався.

Шукач усвідомив, що весь цей час стояв затамувавши подих, і швидко, шумно видихнув.

— А от я, здається, обісрався — трішечки. Ти конче мусив це зробити?

— Сам знаєш, що так. Дай такому, як Доу, волю, і він не зупиниться ніколи. А тоді всі ці хлопці здогадаються, що Кривава Дев’ятка і близько не такий страшний, як їм казали, і рано чи пізно хтось ображений вирішить мене зарізати.

Шукач похитав головою.

— Важко про все так думати.

— Але все так і є. Нітрохи не змінилося. Та й ніколи не змінюється.

Може, це й було правдою, та ніщо ніколи не зміниться, якщо не допустити цього хоч на мить.

— І все-таки… Ти певен, що все це потрібно?

— Тобі, може, й ні. У тебе такий дар — подобатися людям.

Лоґен почухав підборіддя, сумовито дивлячись у ліс.

— Я свій шанс упустив років, мабуть, із п’ятнадцять тому. А нового не дістану.

Ліс був теплий і знайомий. На гілках щебетали птахи, не переймаючись ані Бетодом, ані Союзом, ані жодними людськими справами. Спокійнішого місця годі було шукати, і Шукачеві це геть не подобалося. Він нюхнув повітря, пропускаючи його крізь ніс і над язиком. Тепер, відколи прилетіла та стріла й убила Катіль у бою, він був удвічі обережніший. Може, він і зумів би врятувати Катіль, якби трішки більше довіряв своєму носу. Він шкодував, що не врятував її. От тільки жаль ніколи не помагає.

Доу сів навпочіпки в підліску і вдивився в нерухомий ліс.

— Що там, Шукачу? Що ти занюхав?

— Здається, людей, але запах якийсь кислий. — Він нюхнув іще раз. — Пахне…

Із-поміж дерев вилетіла стріла, врізалася, цокнувши, у стовбур дерева зовсім поряд із Шукачем і, затремтівши, застрягла там.

— От лайно! — вереснув він, плюхнувся на дупу й незграбно зняв із плеча лук — як завжди, спізнившись.

Доу, лаючись, припав до землі поряд із ним, і вони переплелись один з одним. Шукач мало не виколов собі око сокирою Доу, перш