Буря Мечів - Джордж Мартін

— Я присягалася, що Юнкай не чіпатимуть, якщо вони звільнять усіх рабів,— сказала Дані.

— Цим юнкайським собакам довіряти не можна, ваша вельможносте. От просто зараз вони змовляються проти вас. Під мурами міста тренуються новобранці, будуються бойові кораблі, вислані посланці на захід у Волантис і в Новий Гіс, щоб укласти союзи й найняти перекупних мечів. Навіть вершників відправили у Ваїс-Дотрак, щоб нацькувати на вас один з халасарів. Та Клеон Великий просив мене переказати вам, щоб ви нічого не боялися. Астапор пам’ятає. Астапор вас не кине. Щоб засвідчити свою відданість, Клеон Великий пропонує скріпити ваш союз шлюбом.

— Шлюбом? Зі мною?

Гейл посміхнувся. Зуби в нього були гнилі й коричневі.

— Клеон Великий подарує вам багато дужих синів.

Дані просто втратила мову, але на порятунок їй прийшла маленька Місанді.

— А перша дружина подарувала йому синів?

Посланець глянув на неї незадоволено.

— У Клеона Великого від першої дружини троє дочок. Двоє нових його дружин нині в тяжі. Але він покине їх усіх, як матір драконів погодиться одружитися з ним.

— Як шляхетно з його боку,— сказала Дані.— Я розгляну вашу пропозицію, мілорде.

Дані звеліла приготувати для Гейла покої на ніч — де-небудь унизу піраміди.

«Всі мої перемоги перетворюються на тлін у мої руках,— подумала вона.— Хай що я роблю, приношу тільки смерть і жах». Коли новина про те, що сталося в Астапорі, полетить на вулиці, а це обов’язково станеться, десятки тисяч щойно звільнених мірінських рабів, без сумніву, вирішать іти разом з нею на захід, боячись лишатися вдома... але ж може так статися, що на марші їх чекає ще гірша доля. Навіть якщо Дані спустошить усі комори в Міріні й лишить місто помирати з голоду, як їй нагодувати стільки людей? На шляху її чекають труднощі, кровопролиття й небезпеки. Сер Джора її застерігав. Він стільки разів попереджав її, він... «Ні, я не думатиму про Джору Мормонта. Нехай ще трохи помучиться».

— Тепер я побачуся зі шкіпером торгової галери,— оголосила вона. Може, в нього новини будуть кращі.

Але надія виявилася марною. Шкіпер «Синьої зірки» був картянин, тож, коли його спитали про Астапор, полив рясні сльози.

— Місто спливає кров’ю. На вулицях гниють непоховані мерці, кожна піраміда — озброєний табір, а на базарах не продають ні харчів, ні рабів. А бідолашні дітлахи! Горлорізи царя Клеона позбирали з усього Астапора всіх високородних хлопчиків, щоб зробити з них незаплямованих і відновити справу, але на їхнє тренування підуть роки.

Найбільше Дані здивувало те, наскільки насправді вона не здивована. Їй пригадалася Іроя, дівчина-лазарянка, яку вона колись спробувала захистити, і що з нею потім сталося. «В Міріні буде те саме, коли я піду геть»,— подумала вона. Раби з бійцівських кубел, вирощені й вимуштрувані вбивати, вже виявили себе некерованими та сварливими. Вони, схоже, вирішили, що тепер місто належить їм, а разом з ним — усі його чоловіки й жінки. Серед вісьмох повішених було двоє таких. «Більше я нічого вдіяти не можу»,— сказала Дані собі.

— Чого ви хочете від мене, капітане?

— Рабів,— озвався той.— У мене трюми по вінця повні слонової кості, амбри, шкур зоней, інших вишуканих товарів. Я б їх радо обміняв на рабів, щоб продати потім у Лісі й Волантисі.

— У нас немає рабів на продаж,— відтяла Дані.

— Королево! — ступив наперед Дааріо.— На узбережжі повно мірінців, які благають дозволу продатися цьому картянину. Там ними просто кишить як мухами.

Дані була вражена.

— Вони самі хочуть бути рабами?

— Ті, що до нас приходять, люди освічені й гарного роду. Такі раби вельми високо цінуються. У вільних містах вони будуть за учителів, писарів, постільних рабинь, навіть цілителів і жерців. Спатимуть на м’яких ліжках, гарно їстимуть і замешкають в особняках. Тут вони все втратили, вони живуть у страху та злиднях.

— Зрозуміло,— мовила Дані. Може, і не варто так дивуватися, якщо розповіді про Астапор правдиві. Дані мить поміркувала.— Будь-хто, якщо він сам захоче продатися в рабство, може вчинити так на свій розсуд, але,— вона піднесла руку,— дітей своїх продавати не вільно, й так само чоловікові не вільно продавати свою жінку.

— В Астопорі щоразу при продажу раба місто брало собі десятину з ціни,— підказала Місанді.

— Ми вчинимо так само,— вирішила Дані. Перемоги у війнах здобуваються не лише мечами, а й золотом.— Десятину. Золотими або срібними монетами, або ж слоновою кісткою. Шафран, гвоздика чи шкури зоней у Міріні не потрібні.

— Все буде зроблено, як наказуєте, славетна королево,— мовив Дааріо.— Десятину для вас збиратимуть мої штормокруки.

Дані усвідомлювала: якщо збирати десятину візьмуться штормокруки, принаймні половина золота загубиться по дорозі. Але ж середні сини не кращі, а незаплямовані хоч і непідкупні, зате неосвічені.

— Буде вестися облік,— сказала вона.— Знайдіть серед вільновідпущеників людей, які вміють читати, писати й лічити.

Залагодивши справу, шкіпер «Синьої зірки», уклонившись, пішов собі. Дані тривожно посовалася на лавці чорного дерева. Вона боялася того, що чекало на неї попереду, але вона й так відтягувала це занадто довго. Юнкай і Астапор, загроза війни, шлюбні пропозиції, а понад це все — похід на захід... «Мені потрібні мої лицарі. Потрібні їхні мечі та їхні поради». Та на саму думку, що вона побачиться з Джорою Мормонтом, вона почувалася так, наче ложку мух проковтнула: її мучила злість, хвилювання, нудота. Вона просто відчувала, як ці мухи дзижчать у животі. «Я кров од крові дракона. І маю бути сильна. Коли я стрінуся з ними, в очах моїх палатиме вогонь, а не стоятимуть сльози».

— Перекажіть Бельвасу, щоб привів моїх лицарів,— звеліла Дані, поки не передумала.— Моїх добрих лицарів.

Дужий Бельвас сопів після довгого підйому, коли заводив лицарів у двері, м’ясистими долонями тримаючи їх за руки. Сер Баристан увійшов, високо тримаючи голову, а от сер Джора, наближаючись, втупився у мармурову підлогу. «Один гордий, другий винуватий». Старий зголив білу бороду. Без неї він видавався на десять років молодшим. Усі троє зупинилися перед лавкою. Дужий Бельвас відступив і став собі, схрестивши руки на пошрамованих грудях. Сер Джора прокашлявся.

— Халесі...

Вона страшенно скучила за цим голосом, але має виявити суворість.

— Помовчіть. Я скажу вам, коли говорити,— вона підвелася.— Коли я послала вас у клоаку, то в душі сподівалася, що більше вже вас не побачу. То був би гідний кінець для брехунів —