Чорнильне серце - Корнелія Функе

Каприкорн стояв уже просто перед нею й відверто її розглядав. Ніколи ще й ніхто на неї так не дивився. Меґі відчувала себе мухою, що вже прилипла до мухоловки й чекає тільки, коли її ляснуть мухобійкою.

— Скільки їй років? — Каприкорн обернувся до Вогнерукого, так ніби не вірив, що Меґі може відповісти йому сама.

— Дванадцять! — голосно промовила вона. Говорити, коли в тебе тремтять губи, було нелегко. — Мені дванадцять років. А тепер я хочу знати, де мій батько.

Каприкорн удав, ніби останніх її слів не розчув.

— Дванадцять? — перепитав він своїм глухим голосом, який свинцем лягав Меґі на вуха. — Ще два-три роки, і вона стане гарненьким дівчам, яке можна буде використовувати. Ось тільки годувати її слід трохи краще.

Він стиснув їй руку своїми довгими пальцями. Вони були унизані золотими перснями — на кожній руці аж по три. Меґі спробувала випручатись, але Каприкорн міцно тримав її, пильно розглядаючи своїми безбарвними очима. Як рибину. Бідолашну рибину, що б’ється на суходолі.

— Відпустіть дівчинку!

Вперше Меґі зраділа, що тітчин голос пролунав так грубо. І Каприкорн справді відпустив її руку.

Елінор стала позад Меґі й поклала їй руки на плечі, немовби захищаючи.

— Я не розумію, що тут діється! — накинулась Елінор на Каприкорна. — Я не знаю, хто ви такий і що ви зі своїми озброєними поплічниками робите в цьому Богом забутому селі. Та мене це й не цікавить. Я приїхала сюди, щоб дівчинці повернули батька. Ми віддамо вам книжку, яка вам так потрібна. Хоч у мене й болить душа розлучатися з нею, але ви одержите її, як тільки батько Меґі сидітиме в моїй машині. А якщо він з якої-небудь причини надумає лишитися тут надовше, то ми хочемо почути це від нього самого.

Каприкорн мовчки повернувся до неї спиною.

— Навіщо ти привіз цю жінку? — запитав він у Вогнерукого. — Я сказав: дівчинку й книжку. А що мені тепер робити з нею?

Меґі перевела погляд на Вогнерукого.

«Дівчинку й книжку…» Ці слова знов і знов луною віддавалися в її голові. «Я сказав: дівчинку й книжку…» Меґі спробувала зазирнути Вогнерукому в очі, але той уникав її погляду, наче боявся обпектися об нього. Боляче було відчувати себе такою дурною. Такою жахливо, жахливо дурною!

Вогнерукий сів на край столу й пальцями погасив одну зі свічок — дуже обережно, дуже поволі, немов бажаючи відчути біль, коли його вкусить отой невеличкий пломінець.

— Я вже пояснював Басті: оця вельмишановна Елінор не хотіла відпускати дівчинку саму, — промовив нарешті він. — І віддати книжку вона теж насилу згодилася.

— А що? Хіба я не мала рації?! — Тітчин голос пролунав так різко, що Меґі аж здригнулася. — Ні, Меґі, ти лишень послухай оцього сірникоїда, оцього дворушника! Коли він з’явився знов, мені треба було викликати поліцію. Він повернувся лише по книжку, лише по неї!

«І по мене», — промайнуло в Меґі. «Дівчинку й книжку…»

Вогнерукий вдавав, ніби зосереджено намагається висмикнути нитку, що вибилася з рукава плаща. Але його пальці, зазвичай такі спритні, тремтіли.

— А ви!.. — Елінор тицьнула пальцем Каприкорнові в груди.

Баста ступив крок уперед, але Каприкорн рухом руки спинив його.

— Я вже не раз бачила, що буває з людьми, коли йдеться про книжки. Крали їх і в мене самої, та я і не можу стверджувати, що всі книжки, які стоять на моїх полицях, потрапили туди праведним шляхом… Може, ви чули слова: «Усі колекціонери — яструби й мисливці»? Скидається на те, що такого божевільного, як ви, серед них іще не було. Дивно, але я й досі нічого про вас не чула. І де ж ваше зібрання? — Вона з цікавістю роззирнулася у просторій кімнаті. — Щось не видно тут жодної книжки!

Каприкорн сховав руки до кишень халата й зробив знак Басті.

Не встигла Меґі спам’ятатись, як той вихопив пакунок у неї з рук. Потому розгорнув його, недовірливо зазирнув усередину, наче боявся побачити там гадюку чи ще щось таке отруйне, й нарешті дістав книжку.

Каприкорн мовчки взяв її в руки. Тієї ніжності, що з нею будь-яку книжку розглядали Елінор чи Мо, Меґі на його обличчі не прочитала. Ні, на Каприкорновому обличчі не відбилося нічого, крім огиди — й полегкості.

— А ці дві нічого не знають? — Каприкорн розкрив книжку, погортав і закрив знову.

«Так, це вона», — прочитала Меґі на його обличчі. Це була та сама книжка, яку він шукав.

— Ні, вони нічого не знають. — Вогнерукий так напружено дивився у вікно, ніби там, крім чорної, як смола, ночі, можна було розгледіти ще щось. — Батько нічого дівчинці не розповів. То навіщо це робив би я?

Каприкорн кивнув головою.

— Відведи обох на задній двір! — наказав він Басті, який усе ще стояв біля нього з порожнім пластиковим мішечком у руках.

— Що це означає? — почала була Елінор, але Баста вже потяг її з Меґі до дверей.

— Це означає, що я вас, двох таких гарненьких пташок, на ніч посаджу до однієї з наших кліток, — сказав він, грубо підштовхуючи їх у спину рушницею.

— Де мій батько?! — закричала Меґі. Власний голос різко пролунав їй у вухах. — Адже тепер книжка у вас! Чого ви хочете від нього ще?

Каприкорн поволі підійшов до свічки, яку погасив Вогнерукий, торкнувся пальцем ґнотика й задивився на сажу в себе на пучці.

— Чого я хочу від твого батька? — проказав він, не обертаючись до Меґі. — Я хочу лишити його тут, більш нічого. Схоже, ти навіть не знаєш, який дивовижний хист він має. Досі Чарівновустий не бажав поставити його мені на службу, хоч як Баста намагався його вмовити. Але тепер, коли Вогнерукий привіз тебе, батько робитиме все, чого я зажадаю. В цьому я не маю сумніву.

Меґі спробувала відштовхнути Бастині руки, коли той потягся до неї, але він схопив її ззаду за шию, мов курку, якій зібрався скрутити в’язи. Елінор надалася було допомогти дівчинці, але Баста миттю наставив жінці у груди рушницю й підштовхнув Меґі до дверей.

Коли вона обернулася ще раз, Вогнерукий стояв, спершись на великий стіл. Він дивився на неї, але тепер уже не всміхався. «Прости! — ніби промовляли його очі. — Я мусив це зробити. Потім я все поясню».

Та Меґі не хотіла ніяких пояснень. І