Чорнильне серце - Корнелія Функе

Освітлені вікна помалу наближалися. Меґі вже розпізнавала будинки — старі будинки із сірого, грубо обтесаного каменю, над дахами яких бовваніли темні обриси дзвіниці. Коли вони всі четверо простували вуличками, такими вузенькими, що Меґі в них було важко дихати, багато будинків здавалися безлюдними. Деякі стояли без даху, від декотрих зосталися самі напіврозвалені мури. У Каприкорновому селі панувала темінь, лише то там, то там під кам’яними арками над вуличками горіли поодинокі ліхтарі. Нарешті вони дісталися до тісного майдану. З одного боку здіймалася дзвіниця, яку вони вже бачили здалеку, а поблизу, у вузенькому провулку, стояв великий триповерховий будинок, не такий занедбаний, як його сусіди. Майдан був освітлений краще, ніж решта села: відразу аж чотири ліхтарі кидали на бруківку грізні тіні.

Баста повів їх просто до того великого будинку. У трьох вікнах на горішньому поверсі горіло світло. Чи не там батько? Меґі прислухалася до себе, так наче в самій собі могла знайти відповідь. Але серце шалено калатало, не виказуючи нічого, крім страху. Страху і тривоги.

Доручення виконано

— Шукати його немає сенсу, — пробурмотів бобер.

— Тобто як? — спитала С'юз. — Він має бути десь неподалік! Ми мусимо його знайти! Чому ви кажете, що шукати його немає сенсу?

— Тому що й так зрозуміло, де він, — відповів бобер. — Невже не здогадуєтесь? Він пішов до неї — Білої Відьми. А нас зрадив!

К. С. Льюїс. Король Нарнії

Відколи Вогнерукий розповів про Каприкорна, Меґі вже сотні разів намагалася уявити собі обличчя того чоловіка — спершу в мікроавтобусі дорогою до Елінор, коли Мо ще сидів поруч, згодом у широченному тітчиному ліжку й нарешті дорогою сюди. Сотні, та що там сотні — тисячі разів вона малювала в уяві те обличчя, закликаючи на допомогу образи всіх отих лиходіїв, про яких читала в книжках: капітана Гака, сухорлявого й кривоносого; довготелесого Джона Сільвера, завше з фальшивою посмішкою на губах; індіанця Джо з ножем і масною чорною чуприною, який так часто приходив до неї в кошмарних снах…

Але Каприкорн на вигляд виявився зовсім не такий.

Меґі дуже скоро збилася з ліку, рахуючи двері, які вони проминали, поки Баста нарешті спинився перед одними з них. Зате полічити одягнених у чорне чоловіків їй таки пощастило. Їх було четверо. Вони стовбичили з пісними пиками в коридорах. Біля кожного під стіною, побіленою вапном, стояла рушниця. У своїх тісних чорних костюмах вони нагадували гайвороння. Лише Баста був у білій сорочці — «білосніжній», як висловився Вогнерукий, — а до коміра його куртки було пришпилено, мов попереджувальний знак, червону квітку.

Такий самий червоний був і домашній халат на Каприкорні. Коли ввійшов Баста з трьома нічними гостями, той сидів у кріслі, а перед ним навколішках стояла жінка і обрізала йому нігті на ногах. Крісло здавалося для нього надто малим. Каприкорн був чоловік високий і худорлявий, так ніби шкіра надто туго обтягувала йому кості. А сама шкіра була бліда, мов чистий аркуш паперу, чуб стримів їжаком. Меґі не могла зрозуміти, який він — білявий чи сивий.

Коли Баста відчинив двері, Каприкорн підвів голову. Очі він мав майже такі самі бліді, як і шкіра, — безбарвні й світлі, мов срібні монети. Жінка коротко глянула в бік дверей, а потім знову схилилася над своєю роботою.

— Вибачте, але довгождані гості прибули, — сказав Баста. — Я подумав, може, ви одразу схочете з ними порозмовляти.

Каприкорн відкинувся на спинку крісла й мигцем зиркнув на Вогнерукого. Потому його невиразні очі перекочували на Меґі. Вона мимоволі ще міцніше притисла до себе пластиковий мішечок з книжкою. Каприкорн втупився поглядом у мішечок, немовби знав, що в ньому. Потім зробив знак жінці в себе в ногах. Та неохоче випросталась, розгладила на собі чорну, як смола, сукню й зміряла Елінор та Меґі не дуже привітним поглядом. Вона нагадувала стару сороку — гладенько зачесані й зібрані у вузол сиві коси й гострий ніс, що геть не пасував до її невеличкого, зморшкуватого обличчя. Жінка кивнула Каприкорнові головою і вийшла.

Кімната була простора. Меблів небагато: тільки довгий стіл, вісім стільців, шафа й важкий мисник. Жодної лампи, лише свічки — десятки свічок у масивних срібних свічниках. У Меґі склалося враження, немовби вони розливають у кімнаті не світло, а тіні.

— Де вона? — запитав Каприкорн, підвівся з крісла й відсунув його назад.

Меґі мимоволі відступила.

— Тільки не кажи мені, що цього разу привіз лише дівчинку.

Голос у нього був виразніший, ніж обличчя, — глухий і суворий, і Меґі зненавиділа його вже з першого слова.

— Вона в неї. У пакунку! — відповів Вогнерукий, перше ніж Меґі встигла розтулити рота. (Очі в нього, поки він говорив, неспокійно перебігали від свічки до свічки, так наче його не цікавило нічого, крім отих тремтливих пломінців.) — Її батько не знав, що взяв не ту книжку. Оця його так звана подруга… — Вогнерукий показав на Елінор, — підмінила її, а він про це й не здогадувався! Мені здається, вона літерами навіть харчується. Весь будинок у неї напхом напханий книжками. Схоже, вона ліпше почувається з ними, ніж із людьми. — Слова гарячково злітали з його вуст, немовби він намагавсь якомога скоріше позбутися їх. — Я не міг терпіти її від самого початку, але ж ви самі знаєте нашого приятеля Чарівновустого. Він завше думає про людей лише добре. Ладен довіритися самому дияволові, аби лиш той привітно йому всміхнувся.

Меґі повернула голову до Елінор. Тітка стояла з таким виглядом, неначе проковтнула язика. На чолі в неї вочевидь були написані докори сумління.

Вислухавши Вогнерукого, Каприкорн тільки коротко кивнув головою. Потому тугіше затяг на собі пояса від халата, заклав за спину руки й неквапно ступив до Меґі. Дівчинка зробила над собою зусилля, щоб не відсахнутися, і твердо, безстрашно дивилася в безбарвні очі перед собою. Але страх здушив їй горло. Яка ж вона боягузка! Меґі намагалася згадати про якого-небудь героя з улюблених книжок, перевтілитися в нього, щоб відчути себе вищою, дужчою, відважнішою. Чому, доки Каприкорн витріщався на неї, на думку їй спадали тільки історії, пов’язані зі страхом? Адже зазвичай їй щастило легко переноситися думкою до чужих країн, улізати в шкуру людей і тварин, які існували тільки на папері… То чому ж у неї нічого не виходило тепер? «Тому що страх убиває все, — якось сказав їй Мо. — І розум, і душу, й уяву».

Мо… Де він тепер? Меґі зціпила губи, щоб вони не тремтіли, хоч і знала, що страх