Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Террі Гудкайнд

Зедд очікувально подивився на них:

— І?

— Ніяких вад, — промовила Енн. — Воно абсолютно непошкоджене.

— Як так може бути? — Запитала Кара. — Ми всі бачили, що в минулий раз щось було не так. Воно майже вбило Ніккі — і вбило б, не втрутися лорд Рал.

— Ми про те й говоримо, — вимовив Натан.

Зедд відвів погляд:

— Внутрішня проекція повинна показувати більше, ніж звичайний аналіз, — почав пояснювати Карі Зедд.

— Це поганий знак. Зовсім поганий. Мабуть спотворення сховалося глибше, щоб приховати свою присутність. Ось чому ми не змогли побачити його з допомогою звичайної перевірочної мережі.

— Або, — додала Енн, сховавши руки в рукава простої сірого сукні, — з заклинанням насправді все гаразд. І потім, ніхто з нас ніколи не робив внутрішнього огляду. Тисячі років маги не робили нічого подібного. І можливо ми допустили якусь помилку.

Зедд похитав головою:

— Хотів би я, щоб це було так, але тепер я думаю по-іншому.

Натан підозріло насупив брови, але Енн заговорила раніше:

— Навіть якщо б Сестри, що запустили заклинання, провели перевірку, малоймовірно, що вони провели б внутрішній огляд. Думаю, вони не підозрюють, що закляття спотворене.

Річард почухав брову.

— Навіть, якщо б вони знали про пошкодження, думаю, їм все одно, який збиток воно може завдати світові. Їх кінцевою метою було роздобути шкатулки та звільнити магію Одена.

Натан переводив погляд з одного похмурого обличчя на інше.

— У чому справа? Що трапилося?

— Боюся, ми тільки що дізналися, що втрата пам'яті може бути лише початком. — Ніккі відчувала себе досить дивно, стоячи перед усіма в рожевій нічній сорочці і при цьому розмірковуючи про кінець світу. — Ми втрачаємо себе, втрачаємо те, чим ми є. Ми не тільки втрачаємо наш світ, але й самих себе.

Річард, здавалося, більше не звертав уваги на розмову. Він нерухомо стояв і дивився у вікно.

— Хтось їде до Замку.

— Можливо, це Том і Фрідріх, — сказав Натан.

Підходячи до вікна, Зедд похитав головою:

— Так скоро вони б з дозору по околицях не повернулися.

— Ну, може вони…

— Це не вони, — сказав Річард, прямуючи до дверей. — Це дві жінки.

— Що трапилося? — Закричала Рікка, побачивши біжучих Річарда, Кару і Ніккі. Натан і Енн вже давно залишилися далеко позаду. Зедд тримався десь посередині.

— За мною, — на ходу наказав Річард.

— Хтось піднімається по дорозі до Замку, — кинула Кара, коли Рікка приєдналася до них.

Річард обігнув довгий кам'яний стіл, приставлений до стіни під величезною картиною, що зображувала озеро. Затишні стежинки прорізали тінь соснових гаїв. Вдалині піднімалися вкутані синьою імлою величні гори, на їх вершинах грали золотисті сонячні промені. Цей пейзаж викликав у душі Річарда пристрасне бажання повернутися в ліси Хартленда, на добре знайомі стежки. Однак найчастіше ця картина нагадувала йому про те чарівне літо, яке він провів з Келен в будиночку, побудованому своїми руками високо в горах.

Ті дні, коли Келен оправлялася від страшних ран, а він показував їй природну красу свого лісового світу, дні, коли вона знову розцвіла здоров'ям, були кращим часом в його житті. Але все зруйнувала несподівана поява Ніккі, яка забрала його. Хоча він і розумів, що якщо не це, то сталося б що-небудь ще. Це був сон, а сни неминуче закінчуються. І поки світові загрожує Імперський Орден, нічиї мрії ніколи не збудуться. Замість цього всіх живучих чекає жалюгідне одноманітне існування під владою Ордену.

Вони завернули за колону із зеленого мармуру з золотими основою і капітеллю і кинулися до гранітних сходів, що закручувалися спіраллю вниз. Річард і Ніккі бігли попереду, дві Морд-Сіт по п'ятах слідували за ними. Колодязь сходової клітки був досить малий для Замку, але все одно більше тих, що Річарду доводилося коли-небудь бачити в Вестланді.

В кінці сходів Річард зупинився, замислившись на мить про найкоротшу дорогу, тому що в Замку це не завжди була та, яка такою здавалася. Крім того, загубитися в Замку було настільки ж легко, як у березовому лісі.

Кара на бігу протиснулася між Річардом і Ніккі. Не тільки для того, щоб поряд з ним з кожної сторони був охоронець, але і щоб попереду Річарда виявилася саме вона. Наскільки можна було судити, у Морд-Сіт не існувало поділу на ранги, але Рікка, як і інші Морд-Сіт, завжди підкорялися беззастережному авторитету Кари.

Річард упізнав унікальний малюнок з тонких чорних і золотих ліній, які прикрашали панелі червоного дерева в одному з бічних коридорів. З тих пір, як в дитинстві він вчився ходити по лісі, Річард звик використовувати деталі навколишнього оточення для орієнтування. Він запам'ятовував дерева по якихось відмітних ознаках: будь то викривлений сук, новий пагін або шрам на корі. Тепер це вміння згодилося, щоб знаходити дорогу в Замку, тільки орієнтирами слугували деталі архітектури.

Річард махнув рукою:

— Сюди!

Кара відразу ж побігла попереду Річарда.

Вони бігли, і гуркіт каблуків по кам'яній підлозі наповнював луною величезні зали. Ніккі ж бігла босоніж. Річард був трохи здивований, що вона може ось так, без взуття, бігти по грубому каменю. Вона була не з тих жінок, кого Річард міг би уявити біжучою босоніж. Хоча, навіть в такому вигляді, вона все одно виглядала якось… велично.

Ще вчора Річард боявся, що вона взагалі вже ніколи не зможе бігати. Його досі дивувало, що вдалося витягнути Ніккі з смертельної пастки. Та ще той удар блискавки, яка розбила скло! Якийсь час Річард був упевнений, що вона не виживе після того, як він перервав дію контрольної мережі. Не виявися в той момент поруч з ними Зедда, його побоювання цілком могли б виявитися правдою.

Вони повернули в ще один хол, де довгі килими поглинали звуки кроків. Килимове полотно тяглося до дверей між двома відполірованими до блиску колонами з червоного мармуру. За