Українська література » Фентезі » Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Шлях меча - Генрі Лайон Олді

Читаємо онлайн Шлях меча - Генрі Лайон Олді
ніде нічого, буркнув коваль, і мені захотілося щосили вдарити його по обличчю.

Мертвою рукою.

Бажання було гостре і палюче, мов юшка піті, яка щойно закипіла.

– Ходімо, ходімо, – байдуже повторив Коблан і вже від дверей додав: – Додому щоб і не думав повертатися… Пошлеш за новим одягом і вином. І ось що… частіше клади її на руків’я меча. Зрозумів?

Я упустив руку й почув довгий і чистий дзвінкий звук.

Виявляється, я зачепив ковадло.

Розділ 6
1

…Де я? Навіщо? Що це?!

Ні!!! Ні…

Я прокинувся в холодному поту й сів на ліжку. Я ще не остаточно відрізняв жахіття від яви, і тому поспішно запалив свічку й задивився на кляту залізну руку. Вона була на місці, і пальці її, як звичайно, були холодні й нерухомі – як і годиться металевим штирям, що закріплені в добре змазаних шарнірах і обтягнуті кольчужною рукавицею…

Стій! Адже вчора увечері я, здається, зняв ненависну руку… Точно, зняв. А тепер вона знову на мені. Немов величезний павук, що присмоктався до живої плоті. Як так? Я ж пам’ятаю… Чи не пам’ятаю?

Звечора я знову напився… так, напився, оскільки тепер мені це вдається легко. Я хочу напитися – я п’ю – я напиваюся. Отак. Лише вина мені для цього потрібно все більше й більше… Навіть Кобланової отрути.

Отже, я напився, і мене досі хитає, і голова гуде, і язик у роті сухий і шорсткий, як наждак, і хочеться пити… пити… ой, як пити хочеться!..

На столі – глечик. Що в ньому? Не знаю. Не пам’ятаю.

Я заледве встаю з ліжка, на негнучких ногах роблю два-три кроки до стола й важко навалююся на нього всім тілом. Стіл міцний. Він витримає.

Чи витримаю я?

Стою так якийсь час. В голові й далі паморочиться. Мені зле. Мені дуже погано. Дуже погано мені!

І не лише від вина…

Пробую кліпати. Виходить, але якось не так, як раніше.

Пробую підняти глечик. Виходить, але заледве.

Пробую вміст глечика. Не впасти б…

Тільки б не вино!

Вода!.. Холодна й чиста.

Я п’ю, п’ю, п’ю – я дуже довго п’ю – а потім виливаю частину благословенної вологи собі на голову. І стою мокрий, з’ясувавши, що заснув, не роздягаючись…

Залишаю трохи води про запас – незабаром я обов’язково знову захочу пити.

Стало легше. Трохи.

Я відштовхуюся від стола й валюся на ліжко, дивом не промахнувшись. Подушку – вище. Ось так. Голові мусить бути зручно паморочитись – інакше вона ображається й починає кудись падати…

Отже, на чому ми зупинились?

Учора я напився. Укотре. Все заволокло хмільним туманом, і якоїсь миті мені здалося, що я зможу нарешті стиснути пальці своєї залізної руки – і, як останній ідіот, я взявся бити цією рукою об стіну, намагаючись змусити вперті пальці стиснутися в кулак.

Біль від ударів тупо віддавала в культі, а я все вмовляв себе, що це болять кісточки неіснуючих пальців… ні, це болять мої залізні пальці, безвладно врізаючись у стіну й вибиваючи з неї шматки тиньку…

Я ледве було справді не повірив у своє п’яне марення. Витверезівши на мить, я зі страхом і надією глянув на…

На жаль, мене чекало гірке розчарування. Просто від ударів об стіну пальці трохи зігнулися – і в цьому не було нічого дивного.

А я вже уявив…

«Здається, я починаю божеволіти», – подумав я тоді. І це була не перша така думка.

А потім хміль обступив мене з новою силою, і лють повернулася разом із ним – але не та мало не весела лють, коли я повторював про себе – можу, можу!.. ні, інша, зла й чорна лють опанувала мене – і я зірвав кляту залізяку, пожбурив на підлогу й довго, люто місив її ногами, боляче забиваючи пальці босих ніг – і опісля лежав і плакав, плакав ридма, як дитина, у якої відняли улюблену іграшку…

І сам не помітив, як заснув. Мене мучили жахіття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерівні – переляканий каліка проти скаженої сталі, одержимої манією вбивства – і холодні пальці стискалися в мене на шиї, розриваючи шкіру кольчужними кільцями, все глибше поринаючи в тіло, перериваючи подих…

Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсім нічим, і зрозумів, що вмираю.

І прокинувся ще раз.

…Що це було? Танець винних парів? Але тоді чому рука знову на місці? Ось через що мені снилися жахи – це вона мстила мені, на мою ненависть вона відповідала своєю, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…

Відгуки про книгу Шлях меча - Генрі Лайон Олді (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: