Шлях меча - Генрі Лайон Олді
Це справді був Майстер.
І весь цей час древня рукавичка, сплетена зі сталевих кілець із пластинами, лежала на ослинчику, оточеному мотузяним загородженням; і рівно горіли чотири тонкі свічки й один каганець.
Рукавичка чекала. Чекала свого часу.
І дочекалася.
…Коблан дістав із горна вже готову, загартовану й відпущену, що аж пашить жаром, руку і дбайливо опустив її – ні, не у воду.
В олію.
Із шипінням рука занурилася в цю купіль; здійнялася хмара густої, з різким запахом, пари. І коли рука вийшла назовні – вона тьмяно полискувала, і краплі гарячої олії стікали з неї, як краплі… краплі крові!
Кістяк.
Рука без шкіри.
Мені стало холодно. У кузні, біля палаючого горна.
Ми з Кобланом стали з двох боків над рукавичкою, кільчастою шкірою, що відображала колихкий вогонь свічок. Ми стояли один навпроти одного: він – із залізною рукою, що стікала олією, у своїх залізних лапах, я – з оголеним Єдинорогом у лівій, помітно зміцнілій останнім часом руці.
Потім Коблан простягнув уперед металевий кістяк руки, я перехопив меч за клинок – і блискучі пальці торкнулися руків’я протягненого мною Єдинорога. Майстер притримав меч другою рукою, і моя власна долоня лягла зверху, стуляючи штучні пальці на руків’і меча.
Краплі олії зривалися вниз і важко падали на рукавицю, що чекала своєї черги.
Було тихо, лише гуділо полум’я в горні. Підмайстри стали за нашими спинами, торкаючись вузлуватих мотузок; підмайстри були такі ж мовчазно врочисті й серйозні, як і ми.
І пролунав голос Коблана Залізнолапого, дивного коваля – немов ще одне полум’я гуділо в новому горні…
Клянусь я днем початку світу, клянусь я днем його кінця, Клянусь я пам’яттю Муніра, божественного коваля, Клянусь землею й синім небом, клянуся водою й теплим хлібом, Клянусь я невимовленим ще я, останнім іменем Творця, Клянусь……Коблан ще говорив, але я погано розбирав, що саме, а коли луна його голосу затихла під склепінням кузні, я заледве розтиснув металеві пальці й повернув меч на його гак. Потім ми з Кобланом одночасно торкнулися кільчастої рукавиці, трохи потримали руки, і коваль дбайливо витягнув рукавицю з чотирикутника свічок погасивши по дорозі каганця.
Починалась остання стадія. Я вже знав, що мало натягнути рукавичку, як шкіру на кістяк, – пальці й шкіра повинні стати нероздільним цілим.
І знову стукав молот, горів горн, плювався червоними іскрами розпечений метал, сичала олія, горіли свічки – цього разу вже навколо ковадла. Я бачив, що Кобланові незручно працювати, увесь час побоюючись зачепити й збити свічу; але я розумів – треба…
Нарешті моя майбутня рука – остаточно готова, відполірована й з’єднана з кріпильними ремінцями й застібками – знову лягла на руків’я Єдинорога.
Тепер ритуальні свічки були довгі, товсті й білі – їх мусило вистачити на всю ніч. Мій вузький і прямий меч лежав на вівтарі ковадла в обіймах сталевих пальців, а над ним – точніше, над штучною рукою, що стискала руків’я – висів на ланцюзі шпичастий Кобланів ґердан.
Так було треба.
І ще треба було, щоб ми тихо вийшли, щільно причинивши за собою двері…
9…Коваль підтягнув останній ремінець, застебнув пряжку – і я підвів до очей свою нову руку.
Вона була дуже схожа на справжню, лише одягнену в залізну рукавицю. І її вага незвично відтягала мені передпліччя. Нова рука була припасована міцно, зручно, не зіслизала й не тиснула.
І тут мені захотілося негайно повернутись додому, взяти спадкоємний ніж кусунгобу й зробити те, на що я не зважився на самому початку.
Я чітко уявив собі, як вийду в товкотнечу денного Кабіра, від якої я відвик, знайду маленьку Чин і скажу їй:
– Добридень, Чин! Поглянь, яка в мене є нова чудова рука! Хочеш таку ж?..
Я навіть не намагався стиснути пальці. Це були не мої пальці. Це були взагалі не пальці.
Мертвий метал.
Мертвий.
Залізна рука марним вантажем висіла на моїй куксі.
Заради Восьмого пекла Хракуташа, на що я сподівався?!
На диво?..
Добридень, Чин… хочеш нову руку? Я тепер майстер, я вам усім можу зробити нові руки – і тобі, й Фальґримові, й емірові Дауду, й любому пустунові Друдлу…
Хочете?!
– Обідати ходімо, – ніби
