Глибинка - Олександр Шевченко
— Здається, твоя мама зробила велику помилку, коли народила тебе, — сказав він.
У вагоні почалася паніка. Всі раптом кинулися до протилежного кінця салону, штовхаючи один одного; заплакали діти, заверещала якась жінка, і хтось вигукнув, щоб викликали міліцію. Виведений з ладу перший нападник продовжував волати з тамбуру про свою зламану руку, але все це його не цікавило. Стефан зосередив всю свою увагу на останньому з підлітків. І коли той, обміркувавши своє становище, кинувся бігти в інший бік, простягнув руку і ухопив його за комір.
— Е-е, стій. Куди це ти зібрався?
З точністю метроному він почав молотити його обличчям об алюмінієву ручку сидіння.
— Тебе що, не вчили, що не можна чіплятися до людей? Га? Не вчили?
— Рятуйте! — залементував хлопець, вмить забувши про свої могутні габарити. — Він мене вб’є!
— А ну, розступіться!
Хтось проривався до них. Стефан був надто захоплений вихованням цього шмаркача і нічого не помітив. Коли ззаду хтось схопив його за руки, він вирвався і заніс кулак для наступного удару, але вчасно зупинився, побачивши міліцейську форму. А тоді його скрутили і повели з вагону, не зважаючи на його розгублені крики:
— Стійте, що ви робите? Хлопці! Почекайте…
* * *Поки її чоловік перевиховував молоде покоління, сама Марина поступово наближалася до пункту призначення. Машина мчала по швидкісній трасі під надто голосну музику, що лунала з приймача, а вона спостерігала, як пропливають повз неї численні селища, схожі одне на одне, як дві краплі води. Після всього, що сталося, ці, відірвані від великих міст поселення, здавалися їй невимовно зловісними. Хто знає, що ще вони можуть приховувати в собі, яку поховану під шаром буденності небезпеку? Люди, що живуть тут, не люблять розкривати свої таємниці, й іноді дізнаєшся про все, коли вже стає надто пізно.
Водій щось спитав, і Марина звільнилася з полону думок.
— Пробачте?
— Я питаю, для чого ви їдете в ту глушину?
Вона зітхнула.
— Є одна справа.
— Мабуть, дуже важлива?
— Так.
— От-от, я ж і бачу, що ви поспішаєте, — сказав Євген. — Інакше чого вам платити більше, коли можна було сісти на автобус або електричку?
Вона нічого не відповіла, тільки кивнула. Водій заспокійливо підняв руку.
— Ну, нічого. Я вас вмить туди доставлю — не вспієте й оком моргнути.
Було б непогано… Але що вона буде робити, коли дістанеться туди? Нічого конкретного в голову не приходило, і Марина вирішила розібратися з цим на місці. Скоріше за все, треба буде розшукати Стефанового родича — а там буде видно.
— Вибачте, — сказала вона. — Ви не можете трошки притишити радіо? Дуже голова болить…
— Ну звичайно. Відпочивайте.
Відкинувшись на сидіння, Марина відчула, як сон нарешті заволодів нею. Цієї ночі вона заснула добре якщо на дві години, і ось втома нагадала про себе. Вона повинна бути повністю зібраною, коли приїде в Маренівку.
Все ближче і ближче.
* * *Міліціонер привів його у відділок, що був розташований тут же, на станції. В оздобленому лакованою фанерою кабінеті було порожньо, якщо не рахувати запиленої книжкової полиці, рожевої герані на підвіконні і масивного горіхового столу, за яким сидів черговий. Коли вони увійшли, він підвів очі від паперів, які заповнював, і, ковзнувши поглядом по Стефанові, звернувся до його конвоїра.
— Що, Петре, знову проблеми?
— Як бачиш. Гадаю, ти сам розберешся?
— Звісна річ. У чому справа?
— Цей клієнт розпочав бійку, — відповів міліціонер, презирливо глянувши на затриманого. — Натовк пики місцевим хлопцям. Якби не я, він би їх зовсім повбивав.
— Он як? — в очах чергового промайнула цікавість. — А де ж самі потерпілі?
— Вибач, забув прихопити з собою. Вони тобі потрібні?
— Ні. Не сьогодні, — відсунувшись від столу, запалив сигарету. — Залишай цього бойовика і йди собі.
— Все буде нормально?
— Аякже. Зараз ми з ним трошки побалакаємо.
— Ну, щасти тобі, — міліціонер повернувся і попрямував до дверей. Коли взявся за ручку, черговий покликав:
— Петре, за що мені цей головний біль?
Посміхнувшись, той знизав плечима і вийшов.
— Ось так завжди, — глянув на Стефана. — Ти сідай, сідай. Спішити тобі немає куди.
Той опустився на дерев’яний стілець. Черговий неквапно пройшовся навколо столу, випускаючи в повітря клуби диму, і знову сів у своє крісло. Якийсь час роздивлявся свої папери, а тоді промовив:
— Ну що ж, розказуй, як було діло, а я послухаю.
Стефан глянув у його холодні сірі очі. Тепер він сам не розумів, як все це могло статися. Як і в той, перший раз, він втратив контроль, вірніше, його примусили це зробити. Але все ж десь всередині залишилося задоволення від свого вчинку, від тої всепоглинаючої шаленості берсерка, яку він відчув. Якби його не зупинили…
— Я лише захищався, — сказав він нарешті. — От і все. Ті хлопці вимагали в мене гроші.
— Чи не оті, що вештаються по платформі? — спитав черговий, глянувши у вікно. Стефан простежив його погляд і
